ElitExpert продовжує серію інтерв’ю з керівниками гуманітарних та волонтерських організацій Одеської області, які взяли участь у Першому закритому благодійному аукціоні «Волонтерський оберіг».
Сьогодні ми розмовляємо з керівником Благодійного Фонду «Тримай» Юлією Федоровою, успішною одеською журналісткою, яка після початку повномасштабної війни почала впритул займатися волонтерською діяльністю.
— З чого почалося ваше волонтерство та створення благодійного фонду? Як із журналістики ви перейшли до благодійності?
За роки роботи в ЗМІ, в рамках різних проектів, починаючи від газет і закінчуючи телебаченням, у мене завжди була можливість допомагати людям і вирішувати різні проблеми. Журналістика – це велика сила та величезні можливості.
Як тільки почалася повномасштабна війна, я створила в Телеграмі чат “Взаємодопомога 7:40. Одеса”. Мені здалося, що це буде доречно і корисно, тому що у всіх навколо виникали різні питання — куди їхати, куди бігти, що купувати — було мільйон запитів і різних обговорень. Така допомога та комунікація навіть змінювали цілі долі. Завдяки нашому чату “7:40” у людей з’явилася можливість знаходити відповіді на свої запитання та потрібну інформацію, допомагати один одному. Цей рух став дуже швидко розвиватися. Через кілька днів після того, як я натиснула кнопку «створити чат», у мене вже була маленька команда модераторів. Допомогу мені запропонували люди з цього ж чату. Люди, яких я ніколи не знала та ніколи не бачила раніше. Я погодилась. І досі вони разом зі мною. Ми одна команда…
Потім я познайомилася в цьому ж чаті з багатьма людьми, які й досі продовжують нашу місію. Разом зі мною і мої найкращі друзі. Ми зареєстрували благодійний фонд «Тримай» — і можливостей допомагати та бути корисними стало набагато більше.
— Вашому фонду вже два роки, ви багато досягли, але як у вас справи зі спонсорами?
У нас немає жодних інвесторів, спонсорів, меценатів. Ми працюємо безкоштовно, виключно на ентузіазмі. Фінансування життєдіяльності фонду зараз особисто для мене є дуже гострою проблемою.
Ми шукаємо партнерів, які можуть нас підтримати – на витрати по утриманню фонду йде дуже багато коштів… Провести один благодійний фестиваль такого масштабу, як ми робимо, – це величезні витрати. Ми тягнемо все це самі. Бухгалтерські послуги, паливо, закупівлі розхідників – все це гроші. За два роки ми організували понад 100 благодійних івентів — виключно самотужки і за свої особисті кошти.
Якби я знала тоді, на самому початку, створюючи фонд, наскільки це все складно, то, ймовірно, навряд чи пішла на це. Але цей процес дуже затягує, ти бачиш результат, бачиш, як усе це працює, і зупинитись вже неможливо.
На наших Днях Підтримки ми завжди намагаємось допомогти та порадувати дітей: вони обмінюються іграшками, книжками, отримують якусь розрядку. У нас завжди на фестивалях повітряні кульки, солодка вата та розваги для дітей. Їхні батьки, які приходять на наші заходи, завжди дякують нам — начебто і війна, а начебто життя продовжуються.
І коли дивишся на тисячі людей на наших фестивалях, складно з цим попрощатися та поставити крапку, хоча фінансово, зізнаюся, важко – особливо останнім часом. Але вже неможливо все зупинити, рука не піднімається.
— Як люди дізнаються про ваші заходи?
— Ми зробили наголос на розвиток соцмереж та телеграм-ком’юніті, як головного інформаційного майданчика. 12 тисяч людей у нашому чаті взаємодопомоги. Понад 17 тисяч — у нашому телеграм-каналі “7:40”… Ще працює сарафанне радіо. Про нас говорять і пишуть. Крім того, нас часто підтримують ЗМІ, розміщуючи наші анонси.
Деякі люди, які приходили до нас на заходи, щоб отримати допомогу, вже стали волонтерами. По суті, нам вдалося створити унікальний волонтерський рух. Артисти, аніматори, художники, музиканти, кондитери, приватний бізнес, великі компанії – нас підтримують прекрасні люди. Просто так. Ми разом робимо добрі справи. Якби ми самі купували те, що даруємо людям на наших заходах, платили б гонорари артистам, брали б апаратуру в оренду, то щоразу витрачали б на це десятки, а іноді й сотні тисяч гривень.
Наші Дні підтримки та благодійні фестивалі відбуваються у парку Горького, адміністрація якого завжди йде нам назустріч. Ми їм дуже вдячні.
— Ви згадали, що останнім часом зіткнулися з нестачею коштів…
— Так, нам дуже потрібні партнери. У нас величезна кількість планів та готових проектів, але критично не вистачає фінансування.
Втім, аналогічні проблеми сьогодні мають усі самостійні фонди. Останнім часом ми змушені навіть відмовлятися від якоїсь допомоги, бо ми не маємо можливості її забрати: немає палива, немає машин, вантажників, немає свого складу…
Ми могли б робити набагато більше, якби був якийсь ресурс.
Наприклад, на один із фестивалів ми отримали від партнерів посилку із дитячими продуктовими наборами на півмільйона гривень. А на доставку потрібно було витратити 6800 грн. Начебто й невеликі гроші, але їх теж треба десь взяти…
І так за будь-яким пунктом – наприклад, нам подарували 500 наборів солодощів для дітей, але для них потрібно купити 500 пакетів, щоб просто роздати дітям. Ці всі дрібниці коштують грошей.
Зараз ми придумали свій волонтерський фудкорт — оскільки кошти обмежені, ми самі готуватимемо і пригощатимемо людей за донати на ЗСУ. Але все одно потрібно купити продукти, тарелі, вилки, серветки тощо.
Гранти – питання складне, нам потрібні фахівці. Багато людей вважають, що наші «Дні підтримки» – це грантовий проект. Але, на жаль, це не так.
– Скільки волонтерів у вашій команді?
У команді близько сорока волонтерів, із них багато переселенців. Це люди, які готові постійно працювати та допомагати. Останні два роки ми робили наші «Дні підтримки» кожної неділі, жодного разу не пропустили, це колосальна праця, при цьому всі вони працюють безкоштовно!
Кожен наш волонтер має сім’ю, свою роботу, свої справи, і я чудово розумію, коли хтось вигоряє, втомлюється і йде. У нас все чесно: я завжди кажу: «якщо раптом не можете, втомилися, не справляєтеся — одразу кажіть. Це нормально». Насправді, мені дуже пощастило зустріти таких людей. Моя команда – це моя гордість. Кожну людину я дуже ціную. Все, що ми зробили — це наша спільна заслуга. Ми вміємо домовлятися, підтримувати один одного. Ми не боїмося ризикувати та пробувати. Ми всі дуже різні, і цим ми посилюємо один одного.
Розмовляла Олена Овчиннікова
