ElitExpert продовжує серію інтерв’ю з керівниками гуманітарних та волонтерських організацій Одеської області, які взяли участь у Першому закритому благодійному аукціоні «Волонтерський оберіг».
Сьогодні ми спілкуємось із засновником Благодійного Фонду «Унія» Юрієм Бесарабом, професійним моряком, який проміняв усю красу світу на рідний край та допомогу ЗСУ.
— Розкажіть про те, з чого розпочалася ваша волонтерська діяльність…
— Загалом, у волонтерському русі я з 2016 року. Так як раніше я жив у Херсоні, то почав допомагати хлопцям, які були на ротації під Каховкою. Цей підрозділ тільки-но вийшов з-під Іловайська і на той момент це була локальна допомога окремій групі.
За 4 місяці до початку повномасштабної війни я оселився в Одесі, купив тут квартиру. Зробив крок, який дуже не хотів робити, тільки заради хворих батьків. Вони з Миколаївської області, з села, звідки і я сам родом, але не хотіли переїжджати в Херсон.
Приймаючи для себе рішення про переїзд до Одеси, на той момент я дуже сумнівався в цьому, бо у мене була гарна квартира в одному з кращих будинків в Херсоні, з гарним ремонтом. Але все ж таки я її продав і купив квартиру в Одесі.
Якби так не сталось, і я залишився б у Херсоні, то вважаю, що мене вже ні за що не випустили б звідти, можливо, вбили би. Бо окупанти вважають патріотів, таких, як я, посібникам «тероризму і нацизму».
26 лютого 2022 року мені зателефонував мій друг з Батумі, і запропонував разом із сім’єю поїхати до Грузії, там нас вже чекала квартира. Але, я сказав, що нікуди не поїду. Маючи можливість, фінанси, я нікуди не поїду.
Я 21 рік пропрацював у морі, об’їздив весь світ, був майже у всіх країнах. І я сів, і почав думати — якщо я виїду, куди та коли я повернусь. І я не зміг собі відповісти. Оце було моє рішення. Якщо моя доля така загинути в Україні, значить загину. Якщо доля вижити — значить виживу. Якщо буде окупація Одеси, я точно знаю, що я не здамся. Чи в катакомбах буду бігати, чи де, але до останнього патрона.
Єдине, що мене страшило — можливість потрапити у полон. Я боюся тортур, я, можливо, скоріше накладу на себе руки, чим піддамся тортурам.
Ну і після цього я вирішив, що не буду прости сидіти в Одесі, коли кращі хлопці та дівчата воюють, а буду допомагати їм всім, чим зможу. У мене були заощадження, почав їх витрачати, потім налагодив зв’язки з друзями за кордоном, з Канадою, і ми почали допомагати…
— Цивільним чи військовим?
— Перших півроку мі допомагали дуже потужно всім — і цивільним людям, і військовим. З військовими ми обрали таку стратегію — допомагати у сфері тактичної медицини. Бо тоді в цьому була критична потреба: майже ні в кого не було ні аптечок, ні кровоспинних бандажів, ні турнікетів, абсолютно нічого.
Також допомагали друзі з Польщі, зустрічали допомогу у Варшаві, а звідти на нашому волонтерському бусі забирали: кровоспинні, турнікети, ізраїльські бандажі, та багато всього іншого. Також допомагали цивільним — з дитячим харчуванням.
Так ми почали закуповувати різну допомогу: щось самі, щось з іншими волонтерами, та возити все на Херсон. В той час виникла проблема з лікарським засобом «тироксин», у перші місяці він практично пропав в Україні. Ми закуповували його в Польщі, доводилось їздити по всім лікарям, бо він продавався тільки за рецептом — і змогли купили близько тисячі упаковок для Херсонщини. Роздавали тихо, бо препарат рідкісний та дуже потрібний, а через його нестачу на чорному ринку він коштував у десятки раз дорожче. Пачка ліків там доходила до 100 доларів — у той час, коли у Польщі ми його купували за три-чотири долари, а людям, звичайно, надавали безкоштовно.
— Чи є у вас офіційна волонтерська організація?
— Я тільки тепер відкрив благодійний фонд і то лише для того, щоб не приймати гроші на свої особисті банківські рахунки. Потрібно, щоб усе було зручним, відкритим та прозорим.
Зараз ми продовжуємо цю діяльність — і дуже успішно. Наприклад, аптечки ми комплектуємо повністю по класу НАТО. Американський кровоспинний препарат, турнікет, ножиці та протиопікові препарати — все, що потрібно бійцям.
Усі препарати ми купуємо в США, вони приходять сюди, і вже тут ми комплектуємо їх під запит наших хлопців.
Звісно, що все це проходить під фото і відеозвіти — як з мого боку, так і з боку військових, які це все отримують.
До речі, моя комунікація з закордонними друзями відбувається на довірі, тому що їх декілька раз навіть обманули — вони комусь відправили кошти на бронежилети, а потім — ні коштів, ні бронежилетів. Тому зараз вони працюють в основному тільки зі мною.
— Чи є зараз якась втома від війни у вас і партнерів, і що ви з цим робите?
— Поки немає часу на втому і навіть на думки про це. Я весь час в роботі. Наприклад 70-80% допомоги, яку я отримую, я самостійно передаю хлопцям. Я практично не сиджу в Одесі. Передаю на Херсонський напрямок в 124-у бригаду, 196 батальйон, це мої пацани, з якими я з перших днів.
Колись вони під Баштанкою стояли без амуніції та достатньої кількості одягу та ліків.. А зараз вони одягнені як кіборги, і в цьому десь це і моя заслуга, і мене це підтримує.
Я багато разів був в Константивці, в Дружківці Донецької області і багато чого потрібно хлопцям прямо сьогодні. Коли вони телефонують і кажуть: Юра, вчора попали під обстріл, більше нема старлінка та зв’язку, то приходиться крутитися срочно, писати запити, телефонувати в Канаду… Такі срочні запити бувають часто: і форму купували в Турції, коли весь ринок “Сьомий кілометр” був повністю закритий.
— А вам ніколи не хотілося залишити країну?
— В мене була можливість жити в Лос-Анджелесі. Там живе моя давня знайома, вона мене ледь не за вухо витягувала. Але я люблю свій край.
Я за 21 рік в морі міг лишитися за кордоном, жити в будь-якій країні. У мене були можливості — я цього не зробив. Якщо я цього не зробив в мирний час, то я тим більше цього не зробив у воєнний час.
Я об’їздив весь світ, і щиро скажу, що ми дуже класна країна. У нас два моря, у нас три шикарних річки, в нас така гарна природа…
Мені і в Новой Зеландії предлагали лишитися жити, і в Іспанії. Але я енергетично прив’язаний до батьківщини. Саме тут я себе відчуваю вільною людиною.
— Це було моє наступне питання…
— Так, вільною людиною. За всіх тих обставинах, які є сьогодні. Але зараз я живу вже другий рік з відчуттям нехватки кислорода. Я постійно десь телефоную, постійно з хлопцями на зв’язку, забагато переживаю. І навіть періодично відчуваю, що вигораю. Іноді хочеться прийти додому і прямо розплакатися в подушку по якихось там моментах.
— Від безсилля?
— Наведу приклад. Ти приходиш до хлопців, особисто передаєш якісь речі, знайомишся, потискаеш руку, проводиш з ними один день і їдеш. А через два тижні ти знов там, і тобі кажуть: а пам’ятаєш, ти свої особисті перчатки дав отому малому пацану? А його вже немає, загинув. І тебе це рве на шматочки. Кожна така ситуація ранить твоє серце та душу. Ти ж не можеш як флешку витягнути її із голови, почистити, а потім знов вставити і все, обнулитися. Ми ж не роботи.
Але часто бувають такі ситуації, коли передані мною турнікети чи бронеплити рятували життя військовим і вони мені писали листи з вдячністю. І тоді розумієш, що ти своє життя не зря прожив.
При цьому ми вже на сьогоднішній день маємо десятки тисяч хлопців з ПТСР. Вони не сплять ночами, вони відчувають відторження суспільства, дуже вразливо це відчувають.
— А ви стикалися з тим, що зараз в суспільстві, крім військових, волонтерів, патріотів, які готові віддати останню копійку, є люди, яким абсолютно наплювати на війну?
— Я це бачу кожного дня і таких людей все більше. На сотню українців є 20 по справжньому душевно стержневих людей, а 80 — байдужих. Такі навіть розказують мені, що донатять по 500 грн щомісяця — при тому, шо він заробляє 3000 доларів і в ресторані може спустити 5 тисяч гривень за вечір.
Треба, щоб кожен українець зрозумів, що напали не на когось “десь там”, якщо ти наприклад живешь у Львові чи Ужгороді чи Одесі, а напали на всіх нас. Бо і Запоріжжя, і Харків, і Херсон — це ми.
Коли гинуть на фронті якісь відомі люди, наприклад, як “Моджахед” чи “Да Вінічі”, то відразу в соцмережах купа дописів — чи не кожний на свою сторінку це виставив, мовляв, ось який герой, який він був молодець. Але чи маєте ви право собі на сторінку виставляти їх історію життя? Чи маєте ви право про них говорити? Що ви зробили для того, щоб вони не загинули, щоб іх підрозділи мали щось краще. Ти просто візьми, дістань свої гроші, і одягни хоча б одного бійця. І тоді можна прийти додому і перед дзеркалом сказати — “Я боюся воювати, але я хоча б допоміг тому хлопцю, який не боїться воювати”. А не так, що деякі чоловіки бояться вийти в магазин, щоб не зустріти ТЦК, та свою жінку посилають. Можливо, я дуже емоційний, але я вважаю, що ти або воюй чи допомагай, або не розкривай рота.
В країні зараз дуже важкий період. Ми всі маємо зрозуміти, що якщо ми зараз, в цьому часі, не закриємо ті моменти, які нам не подобалися 30 років поспіль, то ми перекладемо це на плечі своїх дітей.
Спілкувалась Олена Овчиннікова
