ElitExpert продовжує серію інтерв’ю з керівниками гуманітарних та волонтерських організацій Одеської області, які взяли участь у Першому закритому благодійному аукціоні «Волонтерський оберіг«.
Сьогодні ми розмовляємо з представником відомого Благодійного Фонду «Спільне рішення» Оленою Вавіловою, громадською активісткою та депутатом Фонтанської ОТГ, яка після початку повномасштабної війни впритул зайнялася волонтерською діяльністю.
– Люди не народжуються волонтерами. Чому ви обрали цю сферу діяльності та коли почали нею займатися?
-Моя активна громадська діяльність та допомога людям розпочалася у 2016 році. Тоді я обіймала посаду помічника обласного депутата, представляла його інтереси та займалася прийомом громадян. Можу сказати, що мені подобалося зустрічатися з людьми та допомагати їм у вирішенні їхніх проблем. Я зверталася по підтримку до депутата, і нам вдавалося багатьом допомогти. Тоді ми навіть не замислювалися над тим, що наші дії можна назвати волонтерством. На той час це слово ще не було таким популярним, як зараз.
З моїм обранням депутатом 2020 року нічого не змінилося – я продовжувала активно вести прийом громадян. Я щодня проводила зустрічі у різних населених пунктах, спілкувалася з людьми, допомагала їм, виїжджала на місця, складала акти та доставляла допомогу.
Загалом, з 2016 по 2020 рік у нас сформувалася група людей, яким ми надавали регулярну підтримку. Йдеться про триста родин з Фонтанської громади, які потребували ліків, продуктів, одягу, засобів гігієни тощо. Ми також підтримували людей з інвалідністю, багатодітні та малозабезпечені сім’ї. До 2020 року кількість таких потреб сімей збільшилася до 700 через локдаун і втрати роботи навіть у благополучних сім’ях.
Тоді ж ми почали займатися розповсюдженням масок у медзакладах та закупівлею ковід-тестів для безкоштовного тестування у Доброславській обласній лікарні та амбулаторіях громади.
— Ви працюєте виключно у Фонтанці?
– До 2020 року наша основна діяльність справді зосередилася на Фонтанській громаді, але в період пандемії про нас дізналися по всій області. Ми роздавали листівки із екстреними номерами, де були вказані контакти нашої команди, включаючи мій особистий номер. Це призвело до того, що про нашу допомогу дізналися і на селищі Котовського, і на Таїрова, а згодом навіть у Білгород-Дністровському та Ізмаїльському районах. Ми намагалися допомагати всім, хоча наша діяльність здебільшого зосереджена у Фонтанській ОТГ. Тут було зручніше працювати, насамперед через підтримку місцевого бізнесу, який активніше відгукувався на наші прохання, адже підприємці знали сім’ї, яким ми допомагаємо, і розуміли, що їхній внесок допомагає нашим людям. Звичайно, якщо десь сім’я опинилася на межі лиха, ми розширювали нашу підтримку і за межі громади.
З початком війни 24 лютого, коли всі були розгублені і багато хто намагався залишити місто, для нас багато що змінилося. Незважаючи на невизначеність, вже 25 лютого ми зібралися та вирішили діяти. Хтось запропонував зайнятися виготовленням протитанкових «їжаків», хтось — будувати блокпости. Я взяла на себе організацію харчування для людей на блокпостах. Ми доставили продукти до шкільної їдальні, налагодили там харчування та наші волонтери доставляли гарячі обіди на блокпости тричі на день. На той час блокпостів було багато, як і людей на них, усі боялися десанту… Ще ми забезпечували блокпости тактичними аптечками та одягом.
Тому сказати, з якого моменту ми стали волонтерами, не можу – напевно, ми весь час ними були, просто не замислювалися про це.
— Де ви берете гроші для вашої діяльності? Ви маєте певне джерело фінансування?
— На початку війни у нас фактично не було жодного фінансування та накопичених коштів, тому ми працювали за рахунок особистих внесків. Кожен вносив те, що міг: хтось приносив гроші із дому, хтось надавав інші ресурси. На ці кошти ми робили закупівлі.
Потім у нас з’явилися спонсори, зокрема, група компаній «Рив’єра девелопмент», які підтримували нас, зокрема, у формуванні продуктових пакетів. При цьому ми ретельно планували витрати та шукали найвигідніші пропозиції, щоб максимально ефективно використати надані кошти. Якщо десь були акції на продукти, ми негайно вирушали за покупками, щоб закупити якнайбільше продуктів — якщо акції на цукор, то скуповували цукор, якщо на олію — то олію.
А десь у травні ми зрозуміли, що війна набирає обертів і закінчуватись не збирається, і почали активніше взаємодіяти з міжнародними організаціями. Серед них був World Central Kitchen. До речі, співпраця з ними нам дуже допомогла. Вони надавали продукти, а ми брали на себе зобов’язання щодо логістики та розподілу продуктів серед людей, переважно переселенців, за списками. А ось те, що залишалося після цього, ми могли розподілити між незаможними жителями нашої громади.
— А як ви вирішували питання із житлом для переселенців?
Спочатку деякі знайомі давали нам квартири, поки самі виїжджали чи переїжджали. Тож у нас з’явилося кілька квартир для розміщення переселенців. Потім інші люди почали активно пропонувати нам вільне житло, включаючи частини своїх будинків та дачі, бачачи, як ми допомагаємо переселенцям. З’явився навіть попит на розміщення сімей із свійськими тваринами.
Взагалі, ми намагалися задовольнити всі потреби людей, які тікали від війни: не лише на житло чи продукти, одяг, а й навіть на ліки. Паралельно ми почали співпрацювати з іншими фондами, наприклад, з «Добрим самарянином», МАТ «Медичний огляд на дому», «Гостинна хата», що дозволило нам ще більше збільшити розмір допомоги. При цьому в нас були і спонсори, багато з яких допомагали не публічно.
— Свої, Фонтанські?
— Ні, це не тільки фонтанські, це й одеські бізнесмени, великі компанії, які воліли залишатися анонімними і переважно чітко вказували, що кошти призначені на військові потреби, а не харчування. Вони спрямовували кошти на дрони, тепловізори, автомобілі. Були конкретні пропозиції від спонсорів, які хотіли допомогти певній військовій бригаді.
Взагалі наша діяльність була поділена на два великі напрямки: допомога малозабезпеченим і переселенцям — і підтримка військових. Ми самі всередині команди розподілили обов’язки: чоловіки більше займалися військовою допомогою, а жінки – пошуком медикаментів, спецодягу, спальників та іншого. А взагалі, тоді у нас був практично «конвеєр»: треба було все роздавати дуже швидко, бо приходила нова і нова допомога. Наші волонтери нескінченно розвантажували машини, роздавали, розвозили, і так день за днем.
– А у вас є склад для зберігання гуманітарної допомоги?
— Ми давно вже використовуємо наш офіс як склад, тому що він вже перестав підходити для офіційних зустрічей чи переговорів. Він перетворився на свого роду секонд-хенд. Все стало дуже тісно, і треба було акуратно пересуватися, щоб не обрушити на себе щось. Плюс до цього наші хлопці використовували для зберігання гуманітарної допомоги свої будинки та гаражі.
— На що складніше збирати кошти – на військові потреби чи цивільні?
– На військові завжди було складніше, адже вартість одного дрона може покрити закупівлю величезної кількості продовольства. Але ми намагалися вирішувати все залежно від потреб та запитів.
До речі, зараз наш основний фокус якраз змістився у бік підтримки військових. Це не означає, що ми припинили допомогу цивільним, але поки що ми призупинили видачу гуманітарних продуктових пакетів. Тепер ми цілеспрямованіше надаємо допомогу мешканцям нашої громади, які опинилися у скрутній ситуації. Тому що переселенці таки отримують допомогу і від держави, і від благодійників, а жителі громади – ні.
· Чи часто ви стикаєтеся з тим, що люди, які потребують допомоги, зовсім не бездомні, багатодітні чи неблагополучні сім’ї, а цілком звичайні люди, які через певні обставини опинилися без засобів для існування?
— Дуже часто, це близько 80% звернень. Багато людей раптово опинилися у складній ситуації. Вони можуть мати квартиру, машину, але абсолютно не мати коштів до життя. І, до речі, такі люди часто не звертаються за допомогою, ми самі до них приходимо. Іноді сусіди повідомляють нам: «У нас на вулиці живе така скромна родина, чи не могли б ви їм допомогти?». І ми просто приїжджаємо та пропонуємо допомогу, включаємо їх до списку нужденних. Навіть якщо зараз ми не можемо допомогти їм продуктами, я намагаюся надати допомогу через місцеву владу, наприклад, допомогти отримати одноразову матеріальну допомогу або допомогу на лікування. Ми також подаємо заяви та допомагаємо отримати фінансову підтримку через обласні структури. Це також вважається нашою допомогою.
— А ви можете сказати, чи складно сьогодні людям взаємодіяти з державою, з місцевою владою?
— Так, через бюрократизм, який не викорінюється. Я депутат, але абсолютно не люблю бюрократію. Я не розумію, чому людям не можна на місці зробити якусь довідку, а треба ганяти їх туди-сюди.
При цьому між місцевою владою та державою існує безліч проміжних ланок. Виходить складна та заплутана система, і в результаті ніхто ні за що не відповідає, людей відправляють то вгору, то вниз інстанціями, змушуючи збирати довідки, які мають видавати зовсім інші органи.
І людина, яка вже й так відчуває стрес і травму, можливо, втратила близьких або втратила майно, замість того, щоб отримати швидку і ефективну допомогу для адаптації, стикається з бюрократичними перепонами. Це лише погіршує його психологічний стан.
При цьому я не сказала б, що проблема в державі. Насправді я бачу багато позитивних ініціатив, які приймаються на державному рівні. Але через те, що на місцях працюють люди, які втомилися та розчаровані своєю роботою, ефективність цих ініціатив знижується. Наприклад, люди, які працюють в органах соціального захисту – та їм уже давно настав час поміняти свої методи роботи та ставлення або звільнити своє місце! Вони озлоблені на відвідувачів, втомилися від них, бо щодня стикаються з величезною кількістю людей. Це як хірург, який десятиліттями оперує і врешті-решт стає байдужим до того, хто перебуває під його ножем, дитина це, жінка чи чоловік. Так само й працівники соцзахисту: їм байдуже, хто перед ними — вдова, травмований військовий і так далі, вони просто втомилися та озлобилися. Вони перестали дивитися на людей із співчуттям, із бажанням допомогти. Таку ситуацію потрібно обов’язково міняти.
— Тобто людський фактор ніхто не скасовував.
– Саме так. Причому цей принцип, на жаль, працює і у зворотний бік. Згодом деякі люди, приходячи до нас, трохи нахабніють і вже не просять, а потребують допомоги. Щодо видачі одягу, то деякі почали плутати гуманітарний штаб із магазином одягу: запитують «А чи є таке пальто, тільки розміру М?» або «А є дзеркало, щоб побачити, як на мені виглядає?» Цей фактор дуже впливає на багато фондів, які згодом обмежують свою допомогу та спрямовують її виключно людям, які мешкають у зонах активних бойових дій. Наприклад, фонд World Central Kitchen теж пішов з Одеської області і тепер надає лише кризову допомогу.
— А чи часто люди, яким ви допомагаєте, дякують вам?
— Я завжди кажу, що до цього треба легко ставитися. Якщо допомагаєте, не чекайте подяки. Це чітко треба розуміти. Якщо буде — то добре. На сьогоднішній день у нас майже дві з половиною тисячі підопічних. Якщо 500 людей вас згадають за рік, то й добре.
– Стандартне питання: ваші подальші плани?
– Ми думаємо про майбутнє. Наприклад, я хотіла б, щоб наша команда збереглася і продовжувала розвиватися. Мені подобається, що кожен з нас росте та розвивається: хтось у політичній сфері, хтось досягає успіхів у бізнесі. А оскільки багато хто з нас є депутатами та членами виконкому, мені хотілося б, щоб вони продовжили свою політичну кар’єру і розвивалися в цьому напрямку.
Але при цьому, звичайно, плануємо розвивати благодійну діяльність. Хотілося б, щоби до нас прийшли іноземні спонсори, щоб допомога була міжнародною. Я хотіла б, щоб якісь громади допомагали через наш фонд, якщо це буде можливо, адже у нас створено всі умови для цього.
Влітку 2022 року до нас приїжджав французький фонд ACTED. Я довго домовлялася з ними про допомогу, написала їм багато листів. Через три місяці вони приїхали саме до нас, хоч наш район не був у зоні активних бойових дій. Вони відвідали безліч місць та виплатили компенсації по 6600 гривень кожній людині – близько трьохсот осіб отримали фінансову підтримку. Ми надали допомогу та підтримку в організації зустрічі з нужденними, надали приміщення та умови для швидкої та ефективної роботи фонду. Після цього співробітники фонду були в захваті, але шкодували, що не зможуть допомогти нам більше.
— Що у вас у пріоритеті зараз? Якщо допомога військовим, то яка саме та кому?
Зараз наш пріоритет – це дрони та системи радіоелектронної боротьби (РЕБи), тепловізори та автомобілі. Зараз ми здебільшого працюємо з деякими бригадами, які знаходяться у найгарячіших точках: Херсонському, Донецькому, Запорізькому, Харківському напрямках. Ми допомагали навіть окремій президентській бригаді ім. Богдана Хмельницького. Також ми маємо зв’язок з Головним управлінням розвідки та намагаємось, у тому числі через місцеву раду, виділяти необхідні кошти на їхні запити. Наприклад, якщо потрібні БПЛА на суму півтора мільйона, ми прагнемо, щоб через місцевий бюджет виділити ці гроші. Це велика перевага – бути депутатом та мати можливість вирішувати такі питання.
І все-таки не можу сказати, що зараз ми працюємо виключно з військовими, тому що продукти, аптечки, ліки, одяг та памперси нам простіше знайти — а потім організувати їхню роздачу на місці. А ось виконати запит на військову допомогу складніше, потрібно шукати спонсорів.
— І насамкінець, попросимо вас розповісти про свою команду…
-У нас справді чудова команда, зібрана з людей із різних сфер та професій. У нашій громадській організації ніхто не працює у буквальному значенні слова. Навколо мене постійно двадцять чоловік. Ми – друзі та колеги. Ми можемо разом відзначати свята, сперечатися, обговорювати щось, поділяючись іноді на групи для більш тісного спілкування. Але при цьому наша перевага в тому, що ми товаришуємо між собою. Нема такого, що хтось робить велику роботу, а хтось не дуже. Звичайно, є люди, які займаються пошуком допомоги та її організацією, та ті, хто цю допомогу роздає. Але кожен з нас робить важливий внесок, чи то пошук чи розподіл допомоги, чи виконання інших необхідних завдань.
Ми не маємо ні підлеглих, ні керівників – ми всі рівні. І в цьому наш величезний плюс.
Розмовляла Олена Овчиннікова
