Інтерв'ю

Олена Зеленська: «Вигадувати промови для російських матерів — даремно. Вони не почують»

Перша леді України розповіла про те, якого миру чекають всі українці

В інтерв’ю програмі BBC «100 жінок» перша леді України розповіла про те, якого миру чекають всі українці, як змінюється роль українських жінок, та як це — бути дружиною лідера країни під час війни.

«Блекаут не найстрашніше для нас»

Минув майже рік відколи російські війська вторглися у вашу країну. Як ви?

— На щастя, ще не рік, адже кожен день цієї навали, кожен місяць дуже важко витримувати всій Україні, всім українцям, кожному. На питання «як ви?» ми загалом відповідаємо: «тримаємося». Це саме те, що ми робили всі ці дев’ять місяців. Тримаємося.

Це був важкий рік, і ця зима, схоже, буде ще важчою через відключення електроенергії, дефіцит та продовження бойових дій. Що ви чуєте від українців? Вони хвилюються через те, що кінець війни може бути нескоро?

— Знаєте, у нас було стільки випробувань за ці місяці, стільки страшних випробувань, стільки жертв ми бачили, стільки руйнувань, що чесно кажучи, блекаут — це не найстрашніше, що може з нами статися. Ми стаємо винахідливими, ми намагаємося зробити всі справи, які важливо зробити зі світлом. Тоді, коли є світло, не відкладаємо на потім нічого.

Можу поділитися своїми враженнями. Нещодавно, буквально минулого тижня закінчилося соціальне дослідження, українців запитали, скільки вони ще готові терпіти у таких умовах, без світла, без тепла.

І українці, у більшості, понад 90% опитаних, відповіли, що вони готові це терпіти два, три роки, якщо вони бачать перспективу нашого членства в ЄС. Вони хочуть бути в цій європейській родині на рівних. Ми знаємо заради чого — заради перемоги, заради почуття гідності, заради того, що нас чекає ця демократична родина і ми хочемо бути в ній нарівні з іншими. Українці готові це терпіти. Ми оптимістично дивимося на ці речі.

Два-три роки…

Я думаю, що ми всі сподіваємося, що цього не буде. Ми всі дуже сподіваємося на те, що все закінчиться. Знаєте, легко бігти марафон, коли ти знаєш скільки кілометрів. Ми, на жаль, не знаємо, скільки кілометрів, ми маємо розраховувати свої сили. Це складно. Часом буває дуже складно, але потім знаходяться якісь нові емоції, що допомагають нам втриматися.

Війна приносить великі зміни і маленькі зміни. Життя кожного перевернулося з ніг на голову. Коли востаннє ви, ваш чоловік, президент, ваша 18-річна донька і ваш дев’ятирічний син разом обідали?

— Я не назву точну дату, але це зараз дуже рідко. Ми майже не бачимося всі разом вчотирьох, тому що я живу окремо з дітьми, чоловік живе на роботі. Коли в нас бувають такі дуже короткі моменти, цього дуже мало, цього замало дітям. Ми за цим скучили, більш за все, мабуть, ми скучили за такими простими речима — посидіти, незважаючи на час, стільки, скільки нам хочеться, поговорити про всі великі і маленькі речі, які трапляються в родині. Авжеж, ми про це спілкуємось, але це тільки телефон, відеозв’язок. Ми постійно на зв’язку. Просто мати цей час стільки, скільки тобі заманеться — цього немає. На жаль.

У перші тижні російського вторгнення ваш чоловік казав, що він — мішень номер один, а його сім’я — мішень номер два для росіян. Ви все ще відчуваєте, що вам загрожує небезпека?

— Я можу чесно зізнатися, що я намагалася про це не думати, тому що тоді можна впасти на дно відчаю і не встати з нього ніколи. Я намагалася про це не думати взагалі. Я відчувала і відчуваю відповідальність за те, що моя родина і я мають бути в безпеці, не наражатися на зайві ризики, через те, що це небезпека для президента.

Навіть не через те, що це мій чоловік і моя кохана людина, а через те, що це тиск, який можна вчинити на президента держави під час війни. Цього не можна допускати, тому всі заходи безпеки, які до мене застосовуються, зараз я маю виконувати, так було з першого дня і триває зараз. Я дуже хочу, щоб ці щільні заходи безпеки колись зменшилися, і ми могли б більш вільно себе почувати, пересуватися містом, виходити знову в кіно або в театр. Але зараз мені це недоступно.

Я можу сказати, що я буваю тільки вдома і в офісі, більш ніде. І ще в автомобілі, поки я пересуваюся між цими двома точками. Десь зрідка є виїзди за кордон, бувають виїзди Україною. Але це все поодинокі випадки. Наше життя зараз чітко врегульовано заходами безпеки, але про страх я ніколи не думала.

«Я не отримую задоволення від публічних виступів»

Ви якось сказали: «Я вважаю за краще залишатися за лаштунками». І ось перша леді України на світовій арені. Наскільки важко було взяти на себе роль, якої ви не хотіли?

— Я можу сказати, що я цього не обирала, як я і не обирала бути першою леді від початку. Але не завжди нам видаються ролі, які ми обираємо. На жаль, так просто стається. Коли я виступаю на публіці, я завжди говорю від чистого серця і тому мені легко. Я не маніпулюю. Я не граю роль. Я говорю тільки ті речі, в які я вірю. Тому в цьому сенсі мені легко. І мабуть, цей спокій приходить з часом. Адже перші мої публічні виступи — це був суцільний стрес і нервування. Я готувалась, мені потрібно було два дні, щоб вивчити напам’ять текст. Зараз все проходить вже набагато легше.

Коли ти щось робиш багато разів, ти стаєш в цьому більш впевненим. Я не можу навіть зараз сказати, що я отримую задоволення від публічних виступів. У жодному разі, ні. Минулого тижня я виступала перед кількатисячною аудиторією на Вебсамміті у Лісабоні, коли ти виходиш на сцену і розумієш тебе будуть бачити і чути — там було одинадцять тисяч людей. З одного боку, це має бути страшно, з іншого боку я розумію, що зараз для мене це не має значення. Можливо, навіть аудиторія з трьох людей буде складніша, ніж з кількох тисяч. Тому, мабуть, це змінилося, і я хочу, щоб це було таким моїм новим скілом, яким я буду потім користатися.

Цього року список BBC «100 жінок» зосередився на прогресі жінок. Одним із аспектів цього є те, що більше жінок беруть на себе керівні посади в державі. Чи виявили ви цього року в собі силу, про яку навіть не підозрювали?

— Мені здається, що ти можеш вважати, що чогось не маєш до певного моменту, поки тобі це дійсно не знадобилося. І виявляється, що ти це мав. І тому, якщо говорити про те, чого ми боїмося або не боїмося — треба робити іноді крок із зони комфорту. Це особисте зростання. Всі коучі про це говорять. Про це можна говорити, читати книжки. Але практикувати це важче.

Можу сказати, що я не знаю, наскільки я є лідеркою. Якщо мої виступи надихають — можливо. Якщо я когось надихаю на те, щоб діяти — чудово. Але у мене немає такої цілі. Якщо це ще один ефект моєї діяльності — я була б щаслива.

Ваш чоловік, президент, сказав, що ви, мабуть, сильніші, ніж думали, і що війна справді виявляє в людях те, чого вони ніколи не очікували. Він правий?

— Я не знаю, я не можу відповісти. Мабуть. Ну, тобто ми всі вийдемо з цієї війни сильнішими, тому що випробування у будь-якому сенсі тебе загартовують. Чи я б хотіла цього? Ні. Я б хотіла бути слабкою, тендітною і надалі. Я не думаю, що в мене відкрилися якісь такі риси, яких я не знала. Просто якісь навички стають тобі настільки необхідними, що ти їх розвиваєш у собі.

Я думаю, що всі українці стануть сильнішими через цю війну. І я щиро вірю в таку штуку, яку психологи називають посттравматичне зростання. Я дуже хочу вірити, що воно існує, що ми можемо стати через всі ці випробування кращими, все суспільство.

Чи бувають у вас з президентом розбіжності щодо того, яку роль ви повинні відігравати?

— Ну, чесно кажучи він мені ніколи не диктує, жодну з ролей, і в цій ситуації ніколи не спонукає мене щось робити. Він може мені порадити, або сказати «було б непогано, щоб ти це зробила». Але так, я можу сперечатися. Я можу сказати, «боюся, я не хочу». Так, наприклад, ми спілкувалися щодо виступу в Конгресі, це було, чесно.

У Конгресі США у липні?

— Так, у Сполучених Штатах. По-перше, це прецедент, і я розуміла, що це може викликати різну реакцію. По-друге, це Конгрес. Мені було страшно. Я вам можу чесно зізнатися, тому що це величезна відповідальність. Але з іншого боку я розуміла, що ця місія дуже важлива, і вона важлива зараз для України, і зараз в мене є шанс її виконати.

У президента такого шансу не було. Він не може виїжджати з країни, зараз. І коли на тобі з усіх боків така велика відповідальність, перше що тобі хочеться сказати, це «Ні, я боюся, я ніколи цього не зроблю». Але він вміє мене не вмовити, а підбадьорити. Він сказав що в мене вийде. І він допоміг мені підготуватися, тому що я дійсно переживала як це буде, що я маю сказати. Він дійсно дуже допоміг і підтримав, і з такою підтримкою було легше. Але у будь-який момент я могла сказати «ні, я не хочу». Можливо, дійсно спрацювала відповідальність, і можна було б проґавити цей шанс.

«Я просила про зброю задля порятунку»

Коли ви виступали у Конгресі США, ви були першою іноземною першою леді, яка отримала такий привілей. Ви говорили про біль за дітей України, але ви також закликали до допомоги зі зброєю. Ви перейшли межу в політику?

— Ну, по-перше, я знала що я перетну лінію. І також з цим було пов’язане моє занепокоєння. Але я би не сказала, що я зайшла у політичну площину. Це була не політика. Це було дійсно те, що я мала сказати, я просила про зброю не для нападу, я просила про зброю задля порятунку, задля того, щоб дійсно не вбивали наших дітей в їхніх домівках. І це те, чого я хочу для себе. Я просила цю зброю для себе.

Я кожного дня боюся, що наступна ракетна атака буде фатальною. І я так само не застрахована, як і всі інші українці від цього. І мої діти, і мої батьки і батьки мого чоловіка, і всі мої друзі і близькі. Я просила цю зброю саме для цього. Тому я б не сказала, що я зайшла в політичну площину. На жаль, такі рішення ухвалюються на політичному рівні. Тому я говорила з людьми, які приймають ці рішення, у яких є ця влада. Але я говорила з ними на особистісному рівні, як я вже казала, — як мама, як донька, як дружина.

Отже, ви зробили це у Конгресі США, а потім ви робили це знову і знову. Ви зробили це в Лісабоні на Web Summit. Як ви вважаєте, чи впливають ваші слова на те, що Україна отримує зброю, допомогу?

Я дуже на це сподіваюся.

Що вам кажуть про це?

— Зазвичай обіцяють підтримку, ніхто ще не сказав, знаєте, ми не хочемо. Я бачу, що коли не можуть допомогти, то кажуть, це — складна історія, це — складна ситуація, але ми будемо робити спроби. Це дипломатія, це нормальна риса людей, які цією роботою займається. Мені здалося, що в Конгресі мене почули. І мені здається, що мене чують інші. Я дуже хочу в це вірити.

«Україну помилково вважають патріархальною»

Якщо подивитися, як описували Україну до війни, в документах ООН та інших агенцій з надання допомоги, українське суспільство називають зазвичай традиційним, патріархальним, роль жінки у ньому визначається її статтю. Чи вважаєте ви, що ваша суспільна і навіть політична роль допомагає змінити стереотипи?

— Я не знаю, наскільки допомагає моя публічна роль. Сподіваюся, що вона позитивно впливає на роль жінки в Україні. Але можу сказати, що і перед повномасштабним вторгненням ми не були настільки патріархальними, як описують ці поважні організації. Ми багато чого робили і перед 24 лютим для зміцнення ролі жінок у суспільстві.

Тобто гендерна рівність — це важлива тема в Україні, і вона була такою давно. Ми можемо пишатися тим, що, наприклад в оплаті праці гендерний розрив між чоловіками і жінками в Україні за два останні роки перед повномасштабним вторгненням скоротився з 20% до 13%. У середньому в Європі він на рівні 18%. Тобто ми поступово робимо правильні кроки на шляху до рівноправного суспільства.

Я думаю, ви знаєте, що роль жінки у війні зараз дуже велика в Україні. У нас значно збільшилася кількість жінок військовослужбовців. 40 000 жінок — це набагато більше ніж було перед війною. Багато з цих жінок прийшли на війну добровольцями, це їхній вибір.

Історично, мені здається, Україну помилково вважають патріархальним суспільством, варто, приміром, згадати наше минуле, часи козацтва. Козаки більшу частину року проводили на Січі, це суто чоловіча зграя. Вони там жили за своїми законами, а жінки в цей час залишалися вдома з дітьми. Вони хазяйнували в господарстві, вони були головні, і коли чоловіки, воїни поверталися додому, жінка вже своєї ролі їм не віддавала. Вона була головною в родині.

Після повернення чоловіка з війни, такі рольові моделі зберігаються і у більшості українських родин — жінка відіграє головну роль. Так склалося історично, і я думаю, що ми тільки збережемо ці позиції. Після закінчення цієї війни, я бачу всі ознаки позитивних змін у цьому, тому що навіть під час війни ми продовжуємо боротьбу проти гендерно зумовленого і сімейного насильства. Здавалося б такий час, коли є й інші виклики, але ми з цим не полишаємо роботу.

Буквально вчора була велика нарада у Кабінеті міністрів з цього питання. Розробляють інституції, працюють мобільні бригади, працюють гарячі лінії. Ми розуміємо, що викликів буде дуже багато, адже суспільство буде переживати і зараз вже переживає дуже складні емоційно часи. І на жаль, жінка в більшості випадків є жертвою і постраждалою особливо у випадках з сімейним насильством. Тому все, що відбувається у суспільстві, дає мені оптимізм. Я дивлюся з оптимізмом на роль жінки і після війни в тому числі.

Ви кажете про зростання домашнього насильства, а також про нові можливості для жінок, які відкривають нові ролі. Ми бачили в історії, що під час Першої та Другої світових воєн жінки взяли на себе нові ролі і це прискорило прогрес жінок. Яким, на вашу думку, буде довгостроковий вплив цієї війни?

— По-перше, зараз жінка на себе взяла ще більше відповідальності, ніж в мирні часи. Українське суспільство зараз розділилося. На тих, хто залишився, хто тут, це військовослужбовиці, і жінки-медики, і жінки-вчителі, всі хто, не може поїхати, бо має працювати тому, що їхня робота важлива, і у той самий час, коли вони працюють на перемогу, вони ще, як кожна жінка, піклуються про дітей, піклуються про родичів. Тому і зросло навантаження на жінку. Це зрозуміло.

З іншого боку, у нас вісім мільйонів тимчасово вимушених переселенців, які зараз за кордоном, і це здебільшого жінки і діти. У них також дуже важка роль. Тобто ти береш на себе відповідальність, уже як тато і як мама, ти їдеш в незнайому країну. У більшості з них, тих хто там, вони і працюють, і піклуються про дітей і про родичів, і намагаються якось інтегруватися в незнайомому суспільстві. Тобто навантаження дуже великі, але я все ж таки вірю, що ці випробування, навантаження всіх роблять сильнішими. Жінка, яка це пережила, більше назад не зробить крок. І я впевнена, що наша внутрішня впевненість у собі росте з цими проблемами також.

І знову ж таки, повторюся, всі процеси, які відбуваються в суспільстві навіть на найвищому рівні, говорять про те, що роль жінки більше не буде падати в Україні. У нас зараз взагалі така феміністична влада я б назвала. У нас багато жінок міністерок, у нас багато жінок дипломаток, амбасадорок стало набагато більше, ніж раніше. Чоловіки, які працюють разом з ними, вони відчувають їхній вплив, їхню роль і поважають їх. У нас немає, мені здається, більше такого патріархального підходу. Тому ця тенденція дуже потужна, я не вірю, що вона буде спадати. Кухня-діти-церква — це не для нашого суспільства більше.

«75% українців відчувають емоційний стрес і виснаження»

І все ж, попри нову силу, яку ви бачите у суспільстві, ви часто говорите про небезпеки, повʼязані з психічним здоров’ям. Ви казали, що якщо не докласти зусиль на загальнонаціональному рівні, то коли настане мир, можуть виникнути проблеми. Як ви це бачите?

— Це так. Ми вже спостерігаємо складні наслідки всього, що ми переживаємо. І саме для цього я ініціювала створення національної програми психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. Тому що знову ж таки соціальні опитування кажуть, що 75% українців відчувають емоційний стрес і виснаження. І це може бути початком розвитку різних проблем з ментальним здоров’ям.

Можливо і ні, але у багатьох випадках, на жаль, так і стається. Тому я дуже сподіваюся на те, що ми зараз інтегровано запровадимо цю програму. І я впевнена, що ми ідемо правильним шляхом, тому що ми не тільки маємо велику кількість спеціалістів в Україні, а і маємо базу, на якій ми можемо починати цю роботу. Ми залучаємо іноземний досвід, це саме та царина, в якій я працюю, і спеціалістів для того, щоб навчати наших. Ми намагаємося брати моделі таких структур у Бельгії чи у Сполучених Штатах, чи в Ізраїлі.

Мета цього — зменшити наслідки цього страшного вторгнення. Є велика проблема у тому, що українці не звикли звертатися за допомогою до психологів. Цього немає в звичках українців. Ми звикли терпіти, звикли не зважати на свій емоційний стан. І зараз це один з напрямків нашої роботи. Мабуть, це ще пережитки Радянського Союзу. Тому що за радянських часів багато хто зі старшого покоління звик, що все, що має префікс «психо» — це страшно. Люди пам’ятають про тисячі примусово «вилікуваних» дисидентів, поетів, письменників, акторів, яких радянська влада поміщала у такі страшні заклади, де їх насильно нібито лікували.

Такі емоційні рани є у нашому суспільстві. Ми зараз маємо повернути цей кут уваги в зовсім інший бік, дати можливість людям зрозуміти, що ця допомога не тільки потрібна, а що вона безпечна, конфіденційна, не складна. Одне з завдань зробити так, щоб цей шлях до допомоги був простим, знайти точку входу, щоб не людина шукала систему, а система знаходила людину.

Ви стали дуже політичною. Президент щойно опублікував нову книгу промов. І у тисячі виступів він наголошує на таких словах: раніше ми говорили про мир, тепер ми говоримо про перемогу. Перша леді також про це каже?

— Я хочу одразу зауважити, що це не він опублікував. Це хтось опублікував його промови. Він цим не займався. Але тим не менш. Мені здається, для всіх українців слово «мир» зараз дорівнює слову «перемога», тому що ми всі розуміємо, що без нашої перемоги миру в нашій країні, на жаль, не буде. Саме тому, що такий у нас ворог, такі у нього наміри, такі методи ведення війни. Це може бути фіктивний мир і недовгий, на жаль, тому нам потрібна перемога.

«Кожен, хто зараз на фронті, знає, за що воює»

Що для вас означає перемога? На сайті «Фундації Олени Зеленської» сказано, вам точно відомо, що означає перемога.

— Для нас перемога означає повернення до нормального життя, у першу чергу. Тому що ми зараз не живемо нормальним життям. Іноді здається, що ми стали на паузу, поставили на паузу всі мрії, всі бажання, всі плани. Ми всі просто чекаємо на перемогу.

Чи турбує вас те, що Україні, можливо, доведеться віддати частину своїх земель?

— Це турбує всіх українців. Ми вважаємо, що ми не можемо зрадити тих, хто зараз на окупованих територіях. Ми не можемо їх кинути. Люди там очікують на визволення. Це означає, що ми зрадимо тих, хто вже загинув в цій війні. Це буде означати що вони загинули ні за що. Це аморально. Тому всі так до цього ставляться. Це не політична позиція президента або уряду. Це позиція українців, яку висловлює зокрема президент.

Ви часто кажете, що говорите як мати. Що б ви сказали російським матерям?

— Це дуже складне питання. У мене кілька разів про це вже питали. Я не знаю, які слова знайти. Намагалася кілька разів про це думати. Особливо коли це тільки почалося, мені здавалося, що хтось може щось почути. Зараз ми бачимо, що ніхто нічого не чує. Тому вигадувати якісь різні промови для тих, хто тебе не почує, — даремно витрачати час. Це фантазії.

Вони нас ніколи не почують, тому що вони замкнені в своєму інформаційному просторі, і вони замкнені там не просто так. Це потрібно їхньому керівництву, щоб люди не виходили з цього інформаційного вакууму. Тоді це буде такий натовп, яким можна керувати. І на жаль, всі в цій країні такі, і матері теж. На жаль, мами солдатів, які у нас воюють, також такі.

Досі ви були одружені з актором-коміком, телезіркою. Але потім ви стали дружиною президента. Ви знаєте, що він воєнний лідер. Як змінилися ваші стосунки?

— Мені чомусь здається, що не змінилися. Тому що бути дружиною — це завжди бути дружиною. Нам пощастило, що ми з ним не просто подружжя. Я можу сказати сміливо, що ми найкращі друзі. І тому отримувати і давати підтримку в такій ситуації — легко, це природно. Це не вимагає від тебе зусиль. На щастя, у нас склалася так.

Мені здається, що ніхто б не хотів переживати ці часи в нашій ситуації. Але ми маємо те, що маємо, як кажуть в Україні. Я сподіваюся, що нас це тільки загартує. Тому що ми дійсно бачимося дуже рідко, але тим більше ми маємо, про що одне одному розповісти, коли зустрічаємось.

А як ваші діти справляються?

— Це випробування і для них. Для доньки, мені здається, дуже складними були останні місяці. Вона закінчила школу і вступила до вишу. І взагалі це такий вік, коли дівчині складно особливо, складно в таких умовах, в яких вона зараз має бути, з точки зору безпеки також.

Тож спочатку ми нервували про закінчення школи, про всі іспити, які вона мала здати. Успішно здала. Потім нервувала про те, як вона вступить в університет. Нарешті вона вступила. І вона дуже переживала, як її сприймуть в університеті. Вона переживала, тому що розуміла, що всі знатимуть, хто її батько.

І я дуже щаслива, що в неї ця напруга спала буквально за перші дні, і вона знайшла собі друзів, і вона якось так натхненно почала вчитися. Я навіть здивована, як вона старається, їй подобається. Я щаслива за неї. Тобто у нас був дуже напружений період кілька місяців, він був би таким навіть і не пов’язаним з війною, але війна все ще загострює. Емоційний тиск вчетверо більший, і нарешті ми зрозуміли, що це було недарма, і вона пройшла цей складний період.

Сину зараз, мабуть, складніше, ніж два роки тому, він дорослішає, і він розуміє всі виклики, які стоять перед батьком.

Вашому сину зараз девʼять років.

— Раніше він просто пишався ним. Знаєте, коли Володимир став президентом, він виграв вибори, син був найщасливішою людиною в нашій родині, тому що він просто це сприймав як тато — чемпіон, тобто кращий, виграв, і не замислювався над тим, що за цим буде.

Він не знав, що тата потім майже ніколи не буде вдома, що буде складніше з ним спілкуватися. Зараз він це все відчув, зрозумів. І, окрім того, що всі ми хочемо, щоб закінчилася війна якнайшвидше, мені здається, що вони також чекають, коли робота, справи і війна у тому числі відпустять їхнього тата більше додому до родини.

Мої українські колеги розповідають, що Олена Зеленська 2019 року — це не Олена Зеленська 2022 року. Вони праві?

— Можливо. Думаю, якби порівняли Олену Зеленську 2019-го і Олену Зеленську 2003 року — це також були б різні люди. Але 2019 року я тільки зайшла в цю річку.

В яку ви не хотіли входити, ви казали чоловікові: не роби цього.

— Ну так, так і було, але зайшла. І тут вже треба або плисти, або іти назад. А я вже так далеко заплила, що повертатися назад немає сенсу. Мені здається так, змінилася. Я тільки сподіваюся, що змінилася в кращий бік. Дуже сподіваюся.

Джерело: BBC News

Коментарии

Последние

Найактуальніші новини та аналітичні матеріали, ексклюзивні інтерв'ю з елітою України та світу, аналіз політичних, економічних та суспільних процесів в країні та за кордоном.

Ми на мапі

Контакти

01011, м. Київ, вул. Рибальська, 2

Телефон: +38-093-928-22-37

Copyright © 2020. ELITEXPERT GROUP

To Top