Незалежне казахське видання «Республіка» випустило серію репортажів, присвячених правдивій історії війни в Україні. Цей погляд «з-за кордону» на події здався нам цікавим, тому «ElitExpert» вирішив познайомити з цими публікаціями наших читачів.
Мешканці пострадянських країн старшого покоління чудово пам’ятають страшний щоденник юної Тані Савичевої, яка вела його в блокадному Ленінграді під час війни. Написані рукою дитини свідчення того, як одним за одним вмирали її близькі, були шоком для читачів. Не менш відомий і щоденник єврейської дівчинки Анни Франк із Нідерландів, яка ховалася від нацистів у захопленому Амстердамі. Обидві дівчинки загинули, а їхні щоденники стали символами жорстокості війни, яка не шкодувала навіть дітей.
Здавалося, що подібне залишилося тільки в підручниках історії, і уявити, що прямо зараз, у 2022 році, діти знову пишуть щоденники під час бомбардувань, що стирають з лиця землі цілі міста, досить складно. Але це так. Ми розповімо історію одного такого дитячого щоденника – із сотень та сотень наявних.
«У мене помер дідусь…»
8-річний маріуполець Єгор вів свій щоденник із березня по травень цього року. Писав у своєму блокнотику про рани на спині після обстрілів, поранення сестри в голову, про дірку від уламків у маминій нозі, а ще – про те, як помирають під бомбардуваннями його близькі…
З перших днів війни Маріуполь — велике промислове місто з півмільйонним населенням — опинився в блокаді російських військ. До травня 2022 року, за два місяці наполегливих боїв, він фактично був знищений і зрівняний із землею: за офіційними оцінками, там зруйновано або пошкоджено близько 90% житлового фонду. Кількість загиблих жителів точно підрахувати неможливо, але, за даними української сторони, у місті загинули щонайменше 25 тисяч городян.
Символом трагедії Маріуполя стали фотографії сотень могил, що облетіли увесь світ, у дворах панельних дев’ятиповерхівок і на дитячих майданчиках. Людям доводилося ховати своїх рідних та сусідів просто у дворах, бо цвинтарі не функціонували, та й дістатися туди під обстрілами було неможливо.
Олена Кравцова разом із 9-річним сином Єгором та 15-річною донькою Веронікою жила в Маріуполі неподалік заводу «Азовсталь». Жінка працювала в абонентському відділі місцевого комунального підприємства, а діти ходили до школи.
«У перший день війни, 24 лютого, ми просто не могли повірити, що це відбувається. Все-таки вже 21 століття, яке вторгнення? Більшість із нас були впевнені, що все закінчиться десь на далеких підступах до міста, всі сподівалися, що війна омине. Не оминула. Те, що вже через тиждень все місто житиме у підвалах, а цілих три місяці не буде ні води, ні електрики, ні газу, ніхто й у страшних снах не міг уявити», – розповідає Олена.
Свій щоденник восьмирічний Єгор почав вести через тиждень після нападу Росії.
Його записи починаються зі слів «Я добре поспав, прокинувся, усміхнувся», а далі дитина день за днем фіксує трагедію, що сталася у місті. Дитячі рядки про війну, про смерть близьких, про сусідів і котів чергуються з малюнками танків, військових, мертвих людей на вулиці, зруйнованих будинків та клоунів, яких він хотів бачити на своєму дні народження.
Розповідає мама Єгора Олена Кравцова:
«Ми жили у батьківському приватному будинку, неподалік центру. Одного ранку снаряд прилетів просто в будинок, зніс дах, звалилася стеля. Я з дітьми була в іншій кімнаті – після обстрілу ми вибралися та побачили, що мій тато лежить на підлозі. Його посікло уламками, мабуть, якісь внутрішні травми – ми навіть не знаємо, які саме, бо у місті вже не було швидкої допомоги. Він стік кров’ю і помер … ».
Після цього сім’я вирішила податися до родичів – до тітки, яка жила в центрі міста зі своїм чоловіком Євгеном Сосновським (і саме він 4 травня опублікував у фейсбуці пост із щоденником Єгора) . Родичі жили в багатоквартирному будинку і без вагань погодилися дати притулок племінниці з дітьми. Однак поки ті пробиралися до них через місто, що воювало, знову потрапили під обстріл.
Розповідає Євген Сосновський:
«Пролунав стукіт у двері, ми відчиняємо, на порозі стоїть наша племінниця зі своїми дітьми. Вся в пилюці, в крові. Каже – «обстріляли, ми поранені». Ми почали дивитись їхні рани, і це справжній жах. У 8-річного Єгора на спині величезна рана, немає шкіри, немає шматка м’яса, його сестра розсічена голова. У самої племінниці з ноги хлистала кров, але вона була в такому шоці, що навіть цього не помічала. Навіть не знаю, як вона вела двох дітей під обстрілом до нас… Лікували їх самі, у будинку були бинти, перекис водню. Боялися, щоб не було зараження, але, дякувати Богу, обійшлося».
За кілька днів по цій дев’ятиповерхівці теж почали прицільно стріляти. Усім довелося перебратися до підвалу сусіднього будинку і це врятувало їм життя – вже зовсім скоро будинок було зруйновано, а ті, хто не встиг виїхати з нього, загинули.
Євген Сосновський протягом 62 днів вів фотощоденник в окупованому Маріуполі. Пізніше він опублікував його на своїй сторінці у Facebook.
«У цьому альбомі маленька частина того, що відбувається зі мною та моєю родиною в Маріуполі, протягом 62 днів — з 24 лютого по 30 квітня. Це мій фотощоденник. Здебільшого тут фото, зроблені ще до захоплення міста рашистами. Вільно знімати камерою на очах окупантів я вже не міг. Після втрати квартири в мене залишилася єдина з трьох камер, також трохи пошкоджена після того, як побувала разом зі мною десь на вході в той світ. І я намагався не ризикувати, щоб не втратити її та картку з цими знімками. Хоча втратити можна було не лише це …».
Розповідає мама Єгора Олена Кравцова:
«У підвалі мешкало приблизно 10 сімей із двох сусідніх будинків. Їжі практично не було. Купити щось було не можливо, оскільки магазини більше не працювали. Хтось приносив продукти з уцілілих квартир і ділився з рештою, хтось їхав і залишав їжу. А спочатку у нас було лише кілька пачок масла: ми їли його по одній ложці на день з волоськими горіхами. Це була вся наша їжа .
Велика проблема була із водою. Коли біля нас ще стояли українські військові, вони нам допомагали з цим. Потім вони пішли, і ми не знали де взяти воду. Доводилося розтоплювати сніг, а коли потеплішало, набирали дощову воду .
Неподалік була спортивна база відпочинку, де був басейн із хлорованою водою. Там тренувалися плавці. Сусідські хлопці під бомбардуваннями пробиралися туди і наповнювали цією водою пляшки. Вона ж хлорована, її спеціально додають для знезараження. Але ми все-таки додатково кип’ятили її і пили. За кілька днів туди потрапило кілька бомб і басейн засипало. Ми дуже засмутилися…».
Тим часом хлопчик, під обстрілами, при свічках або на вулиці, коли видавалась тиха година, продовжував вести свій щоденник. Писав про нову подружку, про сусідів, про порятунок кота, що приблудився. І раптом, як крик, що вирвався – «У мене померло дві собаки і бабуся Галя ( сусідка – ред.) і улюблене місто Маріуполь».
При цьому хлопчик намалював клоунів, які б прийшли до нього на день народження, а трохи нижче двох своїх загиблих під завалами собак, яких він зобразив у вигляді ангелів з крилами.
З середньовіччя у майбутнє
Вибратися із захопленого Маріуполя сім’я змогла лише за три місяці після початку війни. Спочатку виїхати не виходило через постійних боїв, а після заняття міста російськими військами були постійні проблеми з перевізниками. Сім’я намагалася вибратися кілька разів, і лише на третій, подолавши десятки блокпостів, вони дісталися міста Запоріжжя на підконтрольній Україні території.
Головним шоком для сім’ї стали звичайна лампочка та вода з крану.
«Ми не бачили електрики майже три місяці, — розповідала мати Єгора. — Я розплакалася, коли побачила звичайну люстру. Першого дня у Запоріжжі ми відчували себе так, ніби із середньовіччя потрапили у майбутнє. З крану тече вода, на кухні є газ, більше не потрібно палити вогнища на вулиці під бомбардуваннями, щоб приготувати їжу, більше нема вогкості та затхлості підвалів, тієї антисанітарії. Дивишся на свої руки та руки дітей – і кажеш собі: Боже, дякую, у нас нарешті чисті руки, вимиті з милом».
До речі, те, що пережила ця дитина та десятки тисяч її однолітків, батьки всього світу у звичайному житті не дадуть дивитися своїм маленьким дітям навіть по телевізору. Занадто страшно для дитячої психіки.
Після того, як двоюрідний дід хлопчика опублікував в інтернеті витримки з його щоденника, про мужню сім’ю дізналися багато хто. Сотні українців пропонували їм свою допомогу і висловлювали підтримку, а найбільший подарунок зробила родині хлопчика українська співачка Тіна Кароль, яка придбала сім’ї, що залишилася без даху над головою квартиру в невеликому містечку Бурштин у західній Україні. Там зараз і мешкає родина хлопчика.
Єгор більше не веде свій щоденник, який його рідні бережуть як зіницю ока. В Україні запевняють, що згодом його буде надруковано і це буде одним із неупереджених свідчень злочинів Росії на українській землі.
