Інтерв'ю

«Вернусь на фронт, даже если нужно будет колоть морфин». Смех и боль в интервью УП с пехотинцем и писателем Сергеем Сайгоном

«Є така в мене сержантська профдеформація, – каже 36-річний Сергій Лещенко. – Коли на гражданкє бачиш, як ідуть здорові хлопці з півасом, ти такий думаєш: «О, цей був би пулємьотчик хороший. А цей – гранатомьотчик. Потянув би!».

Лещенко родом із Дніпропетровської області. Він пройшов АТО розвідником у 2015-2016 роках, а після того став відомий як письменник. У 2020 році україномовний переклад його російськомовного роману «Юпак» отримав премію «Книга року BBC» у категорії «Художня література».

Розповідь про життя глибинки, написана суржиком, сподобалася не всім. Але сам Лещенко, який взяв творчий псевдонім Сайгон, на критику любителів «високої» літератури не зважає. В житті він розмовляє так, як і пише – нелітературною мовою та з нецензурною лексикою.

«Борьба за державу – це не борьба за чистоту української мови, – каже він у розмові з журналістом «УП». – Нєльзя ломать через коліно. Мені на війні вообщє по *уй, на якій ти мові розмовляєш. Якщо, братанчік, можеш виполнять бойові задачі – впєрьод, грузісь!».

«За мову часто борються ті люди, що не встали із зброєю в руках та не пішли на фронт відстоювати державу, – продовжує Сайгон. – Тим пацанам, хто зараз дійсно робить смерть ворогам, сєйчас переважно не до мови.

В принципі, як людина со вторим родним рускім, я так скажу: «Если я каким-то образом не подхожу на фронте с автоматом в руках и русским языком, могу поменяться местами с украиноязычным патриотом, который сидит в тылу. Приходите сюда и говорите на каком хотите языке. Хоть на угорском. Главное, чтобы линия фронта стояла».

Цими днями Сергій знаходиться у шпиталі – хронічні проблеми зі спиною далися взнаки після п’яти виснажливих місяців повномасштабної війни у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Але він каже, що буде повертатися в армію, навіть якщо задля цього доведеться колоти морфін заради знеболення.

В інтерв’ю «УП» Сергій Сайгон розповідає про цінність тиші та гумору, дає адекватну оцінку ворогу та нагадує про значення українського села не тільки в мирному житті, а й на війні.

Далі – пряма, не літературна (!) мова.

Є в мене знайомий, я з нього завжди ору, що він достіг того возраста, що тіпа дєд. Як ото, знаєш, той старик, який в п’ять утра вже в метро з клєтчатой сумкой їде. Він рано встає і вєчно мені пише.

Було 5:03 (24 лютого – УП), коли блямкнуло перше повідомлення. Я подумав: «О, б**дь, дєд проснувся. В метро суне» (сміється). А потім почало: 5:05, 5:06, 5:07…

Перве, що открив і прочитав, було від знайомої. До мого дому війна постукала двома словами: «П**да началась».

На той момент я займався продвіженієм своєї другої книжки про село – «Повісті дикого степу». Вона тільки два місяця як вийшла, тираж реалізував десь наполовину. Тоді у мене був, так сказать, період міжсезоння.

У військкомат я не пішов, позвонив своєму бившому командиру взвода. О 8:00 поїхав у розташування батальйону. А вночі, о 1:40 25 лютого, вже получив автомат.

Що мене вразило в той день? (Велика пауза). Сім собак…

По дорозі з гражданки на війну 24 лютого ми насчітали на дорозі сім збитих собак. На всіх шляхах України люди сильно спішили. Хтось спішив втекти. Хтось – навпаки, доїхати в зворотньому напрямку, туди, де йдуть бої.

У мене дома залишалась кішка Горчіца. Я свою кішку люблю. Вибач, це якось по-п**арські – уїхати на війну, закрити її, щоб вона з голоду здохла (сміється). Слава богу, за нею тоді доглядав мій хороший знайомий, друг Юра. У нього самого дві кішки.

Колись у нас в посадкє жила коза з козеням. Просто ми їх там знайшли, от… Ця коза вже була як член сім’ї, член нашого підрозділу.

Якось вони (росіяни – УП) викашували так нормально посадку. І ввечері ми балакаємо в рації, офіцер каже: «Козу жалко. Коза 200 (вбита – УП)». Тут з батальйона підключаються в ефір, кричать: «Хто 200?! Пацани, хто 200?». Ми такі: «Коза». Пауза. Ротний каже: «Ну ви і кончені!».

Потім з’ясувалося, що коза не 200, а 300 (поранена – УП).

Коли заходиш на позиції, закріпляєшся, коли плюс-мінус все понятно, для мене дуже ценні ось ці вечірні ефіри в раціях. Круто, коли є місце таким переговорам. Коли можна просто посміяться.

На війні надо буть і таким в том чіслє.

Енергетики

Це для мене вже друга війна (після участі в АТО – УП). Вона дійсно інша. Різниця просто ах**тітєльна! В дінаміці, в рівні застосування зброї, в кількості задіяних людей, в усьому.

Я став старше. При таких нагрузках стало важче. Набагато важче. Все ж у фазі тієї гибридної агресії маневрів майже не було, тільки на самому початку ( у 2014, 2015 роках – УП). Дальше була позиціонка.

Тепер все вирішують швидкість та маневр. Декілька років тому цієї практики у нас, откровєнно говоря, було мало. Тому це – зовсім інша війна, от.

Така інтенсивність вогневого воздєйствія! Тут кожний день – як останній. Не хочеться, щоб ти свій останній день провів в настроєнії якогось унилого говна та помер як униле говно.

Що, якийсь тобі смішний случай розказать? (Сміється). Я такий, без чорнухи, хорошо?

Карочє, їдемо вночі на бусі. Надо завезти в посадку пацанів, підкінуть води, їжі, до РПГ стрєли (боєприпаси для ручного гранатомета – УП).

Нас чоловік шість-сім. В бусі стоїть розпєчатаний ящик енергетиків, от. І сержант один, Матюха, каже: «Твої? Можна візьму?». «Бери», – кажу. Він розпихує три-чотири банки по «ерпеескє» (РПС, ремінно-плечова система, «розгрузка» – УП).

Тут ми застряємо. Вилазимо, починаємо толкать бусік. Пихаємо, пихаємо його. А п**ори (росіяни – УП) недалеко, чують, що машина працює, та починають нас шукать – трошки з міномета накидувать. Воно так прилітає не прям, щоб рядом, але рядишком.

Ми почули виходи – падаємо на землю. Гуп-гуп-гуп! Встаємо, дальше пихаємо – до слєдующіх виходів. І тут через парочку підльотів просто сумасшедший крик.

«Мєдіка, бл**ь! Мє-є-є-ді-ка-а-а! З мене кров х**рить!» – кричить Матюха.

Підбігаємо до нього, а я чую отой звук: ш-ш-ш-ш-ш-ш (голосно сміється)! Кажу: «Є**ть, Матюха, вставай! Тобі осколком Редбулл пробило».

Ворог

Я – солдат. Канєшна, я вірю в якісь кармічні штуки. Але, єслі чесно, не думав, що чекає росіян. Противник в цьому плані мене мало інтересує. Він мене вообщє інтересує тільки до той стєпєні, поки він не стає мертвим противником.

У той реінкарнації Золотої Орди, яку ми зараз бачимо у вигляді РФ, є досвід. Досвід гинути в окупаційних війнах. Тому нічого страшного їх не жде. Хтось зіп’ється, хтось на інвалідній колясці буде кататися в медалях (наголос на «я» – УП).

Це ж азіатська країна. Батьки будуть здійснювати мрії: отдавать синів та купляти «Ладу Каліну» (має на увазі сюжет пропагандистів про те, як батько за гроші, отримані за загиблого в Україні сина, купив машину – УП).

І буде дальше «Русь» всьо так же жить, плясать і плакать під забором. Для них це – нормальне состояніє. Так шо я за них мало переживаю. Вони застрягли десь у 1240 році, а планета рухається вперед.

Рефлексій щодо ворога в мене нема. В мене таке нормальне состояніє солдата: єсть противник, з яким я воюю нєпосрєдствєно на лінії бойового зіткнення.

Єслі він попаде до мене в полон живим, то я йому окажу, скоріше за все, медицинську помощь. Перевяжу йому рану, якщо буде чим, якщо не в ущєрб своїм людям. Дам йому сігарету, от. І на цьому, навєрноє, все закінчиться.

Ворог мені цікавий як одиниця, яку обміняють на нашого пацана, який тоже попав у полон.

Ворога треба (пауза) не поважати, а давати йому адекватну оцінку. До 24 лютого вони нас оцінювали неадекватно, але це вже пройшло (сміється). Для багатьох кацапських військових стало откритієм, на що українці здатні.

Знаєш, коли ми розказуємо, які ми круті, а у противника самі кончені, ненужні, ми самі себе трошки навіть попускаємо. Єслі б так було, ми б не знали втрат. На мою думку, росіяни (пауза) не всі, але воюють не х*йово.

Мені чисто по-пацанячи вдвойнє приятно, що я воюю з тими, хто создал собі імідж таких, б**дь, о**єних солдатів, від яких сруться на Заході. Вам слабо з ними воювать?

У майбутньому так буде: «У вас завелись росіяни? Зовіть українців!» (сміється). Руская мафія вже не взлітає.

Село

Всі ми родом з села. Містянами стали в другому, третьому поколінні. Коли началась войнушка, українське село пішло по посадках, по зельонках, промзонах.

Братан, вибач, бл**ь, в мене в селі в Дніпропетровській області мужиків вже нема.

Я прекрасно знав, хто здатен піти на війну, от. Знав ще тоді, коли з пацанами гасав на тих самих «юпаках» (радянський мотоцикл «Юпітер» – УП). Коли пив з ними водку, участвував в набігах. Знав, хто не схибить. По характеру по поступках, по тому, як людина живе та на що орієнтується в житті. Як веде себе в тій самій бійці.

Медіаповєстка сьогодні требує якихось особєнних людей і судєб. Чогось надзвичайного. Кому цікаві прості роботяги, які приходять в піхоту, роблять чорну роботу? Кому потрібен той пацан з села, який взяв лопату, копає, стріляє з пулємьота?

Але, знаєш, не хочу зараз робити цю градацію – село чи город. Захищати батьківщину встали українці. Без різниці, хто воює: барбери чи трактористи.

Чуєш, служба в піхоті – сама сложна на війні. Я дуже, дуже гордий, що служу в 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні. Тут настоящі українські леви. Знаєш, хто всєгда качєствєнно отлічаєтся в хорошу сторону? Шахтьори. Це п***ець мужики! Стальні! Серйозно кажу.

На війні я бачив багато палаючих полів. Мені больно, якщо чесно. Дуже больно.

До війни я ніколи не бачив, щоб горів колос. Якщо в селі горить хліб, це катастрофа. Трагедія. ЧП обласного масштаба.

До повномасштабного вторгнення всі любили сєтовать, що українське село вимирає. А чого ж ніхто не хоче їхати туди? Люди вибирають зручності. Люди вибирають поліклініку поруч, унітаз, гарячий душ, а не бочку надворі.

Я бачив, як багато людей плакали, що українське село в занепаді. Але що мішало продавать свої уютні квартіркі в Києві, а часто – дуже неуютні? Ці смарт-будочки, бл**ь, де розвернутися ніде. А потім приїхали б в село, купили б собі п’ять гектарів землі і пахали.

Хорошо, єслі останеться хоча б словосполучення «українське село» (робить наголос на слові «українське» – УП). Для цього треба війну виграть. А коли ми її виграємо, з нашим селом станеться все те саме, що із швейцарським, канадським, американським, польским селом.

Ми пійдемо в цьому плані вперед. Разом з людством.

Виграти час

Давай так: ми – великі молодці. У нас достаточно мотивації. Ми чудом удержуєм переважаючі сили противника. Іноді це якась дика смєсь бєзумія, отваги, по**їзма та чиєїсь некомпетентності. Поки в цьому коктейлі преобладають бєзуміє і отвага, у нас все получається.

Але війна йде не тільки на полі бою. Не тільки в конкретній посадці, селі чи місті. Є ще політика та економіка. Росія завтра перейде на лагерний тип економіки. Їх всіх заставлять ходить на заводи – і всі ці раби будуть ходить на заводи та точить снаряди.

Наша економіка слабша. На лагерний тип ми не можемо перейти. І риночний вже не витягуємо…

Які ще конкретно Сайгон бачить проблеми? Єслі не зміниться підготовка тих, кого мобілізують, скоро не буде кого відправляти на фронт. Нельзя просто брать людину з вулиці і кидать в посадку, не пояснюючи нічого. Ми від цього будемо і далі нести втрати. У нас все менше буде людей на передовій.

В людину треба хоча б мінімально вкласти, а не казати: «Це війна, у нас немає часу».

Я розумію, що такими, як я, готовими, досвідченими, на сьогоднішній день виграють час. Я готов померти, щоб виграти час. Але все питання у тому, для чого? Щоб що?

Для переходу у контрнаступлєніє треба накаплівать ресурс. А якщо ми його не накаплюємо, не навчаємо людей, тоді важко буде зрозуміти, н***я ми виграємо врємя?

Але, знаєш, на цій війні на самом дєлє дуже багато позитивних моментів.

Слава богу, що з часів АТО не змінилося ось це: коли дєло доходить до жарених пісюнів, то ми вміємо, як всєгда, об’єднуватись. В критичних ситуаціях ніхто не требує рапортів, папірців. Всі працюють на результат, от. Це – перше.

Друге – героїзм наших простих солдатів та офіцерів.

І ще – забезпечення. Лічно я вдруг поняв, що за п’ять місяців служби в мене не було жодної проблеми із забезпеченням. Не помню, щоб щось мені не хватало.

Тиша

Саме важке на війні – ждать. Ждать не знаєш чого. Прильотів, п***расів в посадкє. Артілерію. Танки.

Ждать кінця. Кінця чогось. Хвилини. Години. Дня. Кінця завдання. Кінця війни. Ждать – це саме важке.

Знаєш, я поки не чув тишини на війні. Якщо ти участвуєш у війні, со врємєнєм тишина переходить в категорію цінностей, які тобі потрібні. На фронті вона – такий дефицит!

Тут, в госпіталі, ми з пацанами на поверсі майже шопотом общаємся. От настільки возможность побути в тишині для нас тепер цінна, що стараємося її не нарушать. Іноді таке впєчатлєніє, що у нас тут круглі сутки тихий час, понімаєш? Навіть ноги вище піднімаєш, щоб не шаркати по полу (сміється).

Коли на фронті з’являється якась хвилинка спокою, я в голові, в рамках такого, усного мислітєльного процеса питаюсь устроїть сінопсіс однієї з книжок. Яку я б хотів колись потом написать, якщо буду живий.

Думаю над сінопсісом, щоб з ума не зійти від всіх тих подій, які мене оточують. Це буде, канєшно, художествєний роман. Але цього разу я вирішив, що він буде про Голодомор. Чому? Не знаю. Так захотілось.

Треба оперативку разгрузить від теми війни. Але щоб таку книгу написать, необхідно ще провести велику дослідницьку роботу стосовно Голодомора.

Фундамент

Вчора з дружиною переписувався. Вона кинула якусь назву кіна про війну, питає, чи дивився його. Кажу: «Так, колись давно». Кіно, кажу, тіпа знято непогано, але мораль, кажу, мені не нравиться.

Потом вдруг я зрозумів, що ніколи, ніколи, б**дь, ніколи в жизні не буду більше дивитися фільми про війну (сміється). На**я? Я в цьому кіно сам участвую. Хватить мені! Я цим кіно наївся!

Бути на цій війні – ніби виконувати функції каскадера у фільмі «Апокаліпсис сьогодні» з правом лише на один дубль. Ну де ще таке було у 21 столітті? Та й і у 20-му після Другої світової? Ірак? Іран? Не знаю…

Зараз ми поки не можемо розложить по полочках досвід, який пережили. Який переживаємо. Все, що відбувається, просто на шаленій швидкості записується на підкорку. А потім, коли почнеш думати, піддавати аналізу, воно буде нас догонять, давить. Обов’язково.

Якщо зайти у Facebook, перебуваючи на фронті, він х**ово на тебе вліяє. Коли Київ бомбили, коли він був під загрозою окупації, даже в інтернеті ми всі були похожі на націю. Щось було схоже на оту саму єдність, якої мені хотілось для України.

Але таке враження, як тільки ворог відійшов від Києва, блогери опять почали умнічать. Опять почалось зрадо**бство. Оно, карочє, дох*я роздражає. Стараюсь на то всьо не дивитись.

Після війни буде всяке. Ми досі не навчились працювати з тими, хто пройшов фронт. Але якщо ті, кому повезе, вернуться в державу Україна – це вже в любом случає буде перемога. І можна буде терпіть ніщих, калєк, нікому нє нужних і таке прочєє.

Якщо ми збережемо державу, це буде фундаментом, з яким можна працювати. Що ми будемо робить, коли повернемося з війни, залежить від нас самих. Можна піти в пєрєход мілостиню просить, а можна зайнятись чимось толковим.

Всяке буде. Але я буду в любом случає повертатися (в армію – УП). Моя спина – це не проблема, яка появилась вчора. Я ще в АТО, коли в развєдкє служив, підколював собі дєклофєнак та вітамін B. Але ці п’ять місяців в пєхоті її добили.

Ще на Київському напрямку декілька місяців тому я зняв бронік і поняв, що більше його носить не буду. І більше його не ношу. Тільки каску. Якщо в пузі буде дирка, її ще можуть заштопать, а в голові дирку заштопать важче.

Крім рвоти дєклофєнак тепер в мене ні**я не визиває – організм вже не приймає. Але я все одно вернусь, якщо для повернення треба буде навіть колоти морфін.

Не знаю, що там вирішать, але в любом случає не хочу, щоб мене списали. Якщо будуть проблєми, можливо, подумаю над тим, щоб продовжити служить у якості інструктора. Щоб тих нулячих пацанів не відправляли в посадку і вони там, б**дь, не гибли в перву неділю.

Важко воювать. Чесно, дуже важко. Але все одно прийдеться це робить, єслі нам надо ті 600 тисяч квадратних кілометрів (площа України 603 548 км² – УП).

Іншого вже немає. Ми все робили, щоб не воювать. Ми більше 20 років все робили. Но не получилось. Все одно догнало. Тепер надо.

Взяв калаш – *баш!

Євген Руденко – УП

Коментарии

Последние

Найактуальніші новини та аналітичні матеріали, ексклюзивні інтерв'ю з елітою України та світу, аналіз політичних, економічних та суспільних процесів в країні та за кордоном.

Ми на мапі

Контакти

01011, м. Київ, вул. Рибальська, 2

Телефон: +38-093-928-22-37

Copyright © 2020. ELITEXPERT GROUP

To Top