Рейтингове агентство «ElitExpert» та Міжнародний експертний клуб розпочинає цикл публікацій про гуманітарні та волонтерські організації Одеської області , щоб повернути до них увагу суспільства, що трохи згасла на шостому місяці війни, і можливо, привернути тих українців, хто поки що не залучений до волонтерського руху. Сьогодні ми розмовляємо з одним із засновників Благодійного Фонду «Південний берег» Наталією Карташевою (Пранжу).
Наталя стала волонтером 3 квітня 2014 року, коли вірні присязі українські військовослужбовці вийшли з Криму та прибули до Одеси. Військові залишили там все: будинки, квартири, речі. Взяли тільки те, що містилося в одну машину, в Одесі вони потребували практично всього, аж до шкарпеток.
— Я побачила у Фейсбуці новину, що хлопцям потрібна праска, речі, їжа, та все треба було. Як і всі, я зібрала, що змогла та привезла нашим військовим та їхнім родинам. Так я познайомилася із 36 бригадою.
Їздили з друзями у частині, бачили, чого не вистачає, та й самі солдати просили, бо тоді із забезпеченням було складно. Купували що могли, знаходили та привозили – так воно й пішло. Допомогли одним знайомим, іншим, потоваришували із сім’ями солдатів із Криму. Так і розпочалося моє волонтерство.
— Як з’явився Благодійний фонд «Південний берег» ?
— Я завжди працюю відкрито та чесно, а фонд якраз дозволяє все фіксувати, вести звітність та бути максимально прозорою. Наш БФ відкрив мій чоловік у грудні 2014 року, але ми тоді ще не були знайомі. Він у той час теж багато займався допомогою дитячих будинків, багатодітних родин та армії в тому числі.
У моєму розумінні волонтер — це зв’язувальна ланка між армією та тими, хто жертвує гроші. Все будується лише на довірі. Військові на той час не завжди могли прийняти допомогу, наприклад, продукти харчування від незнайомих волонтерів. Чи мало хто ці люди, і що вони їм привезли.
А у 2016 році, пропрацювавши у цій сфері більше двох років, я побачила, що ситуація із забезпеченням армії стабілізувалася і вже немає такої потреби у нас. Крім того, весь 2015 рік я входила до групи «Сармат» при Міноборони, яка складалася з 20 волонтерів з усієї України, і ми разом та Міністерством та ЗСУ займалися налагодженням стабільного та постійного забезпечення армії. Працювали із закупівлями, їздили бригадами, вчили як писати заявки на отримання потрібного забезпечення, працювали зі складами.
І якраз за 2015 рік ми налагодили комунікацію та логістику між армією на передньому краї та тиловими підрозділами. Мені допоміг мій досвід роботи в логістиці та зовнішньоекономічній діяльності, чим я завжди займалася. І завдяки виконаній нами роботі до кінця 2015-го забезпечення армії вийшло на новий рівень, вже не було проблем із харчуванням, одягом, озброєнням. Звичайно, якісь моменти десь виникали, але вони мали поодинокий характер, а загалом ситуація вирівнялася порівняно з початком 2014 року. І я вирішила припинити свою волонтерську діяльність на той момент.
Звідки беруть волонтери гроші на закупівлю?
В основному це пожертвування від людей та свої особисті. З міжнародними організаціями робота ведеться переважно з гуманітарної допомоги громадянського населення. В основному це медикаменти, продукти харчування, речі, що багато йде для дітей, ті ж памперси, дитяче харчування. Робота волонтера полягає саме в тому, щоб знайти те, що просять у тих, хто це може надати. Ту ж гуманітарку з Європи треба доставити в Україну, розподілити, проконтролювати. Ми просто зв’язуюча ланка у цьому процесі.
Що змінилося із 24 лютого?
З ранку, коли вже стало зрозуміло, що почалася війна, мені надійшло купа дзвінків від моїх друзів військових, бо ми не припиняли спілкування з 2016 року, з деякими товаришували сім’ями. Я відмовлялася до останнього, так у мене вже сім’я, дитина, і немає того вільного часу, що 2014-го.
Але чоловік на мене подивився і посміявся, розуміючи, що я знову порину в це.
Перший місяць-півтора я допомагала хлопцям в армії, але лише власним коштом, з друзями, знайомими. Ну а потім стало зрозуміло, що кошти закінчуються, плюс у нас бізнес, треба платити податки, зарплати співробітникам — і тоді я написала посаду у Фейсбуці: мовляв, хлопці, я до вас із 2016 року не зверталася, але зараз потрібна ваша допомога. І люди відгукнулися, 90% з них це ті, хто допомагав мені ще з 2014 року, знає мене особисто і довіряє.
І важливо те, що зараз у більшості людей у головах все змінилося. Якщо 2014 року для одеситів це все було далеко, то сьогодні все інакше. Я коли їжджу в Миколаїв до наших хлопців з бригад, у мене потім кілька днів зовсім інший настрій — ти ж бачиш зруйновані будинки і напівпорожнє місто. Слава Богу, що у нас в Одесі відносно спокійно.
У чому різниця між волонтерством у 2014 та 2022-му?
Ситуація тоді й зараз дуже різна. Наприклад, багато людей, які у 2014 році мені допомагали, донатили, зараз пішли воювати. Великий бізнес, який нам допомагав – багато їхніх співробітників на фронті, і вони допомагають їм. Крім того, впали обсяги робіт, порти закриті – ситуація кардинально змінилася порівняно з 2014 роком.
Але, з іншого боку, сьогодні практично в кожній родині хтось або в ТРО, або в ЗСУ, і люди допомагають своїм родичам. Нині кожен другий став волонтером. Плетуть сітки, готують їжу, допомагають пенсіонерам, розвантажують гуманітарку – це все є волонтерство.
Які стосунки зараз у волонтерському середовищі між «своїми»?
Як і в будь-якому середовищі – сім’ї, бізнесі, з сусідами на сходовому майданчику, завжди можуть виникати непорозуміння, чвари, але це життя, і нічого критичного на моїй пам’яті не було.
На мою думку, волонтерством може займатися не кожен, треба мати можливість собі це дозволити. Залишити дитину на няню чи бабусю, коли ти їдеш на весь день чи навіть кілька. У будь-якому разі ти витрачаєш гроші сім’ї, потрібно, щоб рідні це поділяли та розуміли. Не всі можуть це собі дозволити.
Я знаю багатьох людей, які працюють, живуть звичайним життям, але у вихідні приходять допомагати – плетуть сітки, розвантажують гуманітарку, упаковують та розподіляти допомогу. І це їхній внесок у нашу Перемогу, дуже важливий внесок.
Є багато моментів, де завжди потрібна допомога на місці і не завжди є можливість людям заплатити. Добре, що в мене ще з 2014 є знайомі, які допомогли зі складом, автомобілями, а співробітники чоловіка завжди допомагають із розвантаженням та сортуванням гуманітарки. Але я чудово розумію, що не у всіх така ситуація, комусь складніше, комусь простіше. Великі фонди, які мають великі обсяги, можуть собі дозволити заробітні плати, бухгалтера, оренду. Я загалом впораюся сама, бо в нас зараз не ті обсяги, що 2014 року. Крім того, зараз і я не готова витрачати на це стільки часу, як тоді, у мене вже є сім’я, діти – тепер вони на першому місці.
Але я продовжую займатися волонтерством, бо є люди, які мені довіряють ще з 2014 року та можуть допомогти, і є військові, які мене знають та звертаються за допомогою. Волонтер — це просто сполучна ланка, комунікатор між дарувальником, і тим, хто потребує допомоги, і в цьому всім найголовніше – довіра.
Довіра до фондів та волонтерів
Сьогодні ситуація відрізняється від 2014 року. Тоді цей рух тільки розпочинався, і люди не знали один одного, не знали про фонди, про волонтерів – була зрозуміла недовіра.
Наразі відсотків 90 волонтерів, це такі ж, як і я, люди, які працювали у 2014 — 2016-х роках та відновили роботу після 24 лютого. Сьогодні з довірою набагато простіше, мене багато хто знає, вся робота відображена у соцмережах, все можна перевірити. Я не думаю, що сьогодні в цьому середовищі багато шахраїв.
Крім того, працювати через фонд завжди зручніше, війна рано чи пізно закінчиться і тебе можуть запитати, куди пішли гроші. У мене на все є акти прийому-передачі, чеки, військовим ми всі передаємо за актами, вони це беруть у себе на баланс. Це і лад, і довіра.
Кому ви допомагаєте зараз?
Як я вже говорила, зараз я отримую не ті обсяги допомоги, як у 2014 році, тому що вже немає стільки вільного часу та можливостей, і за місяць ми отримуємо в середньому 2-3 мікроавтобуси «Спринтер» допомоги з Європи.
Перше – це медпрепарати, які я передаю до кількох одеських лікарень, де поранені.
А для цивільного населення – це переважно продукти харчування та засоби гігієни, які ми передаємо Тарутинській ОТГ в область, там розміщено багато переселенців, та й місцеве населення теж потребує. З цією ОТГ ми працюємо вже багато років. Хотіли б допомагати у великих обсягах, але нема можливостей.
Але головний напрямок для мене — це допомога ЗСУ. Я довгий час співпрацюю з Морським прикордонним загоном, ізмаїльськими прикордонниками – на сьогодні основні потреби у хлопців закриті. Наразі ми працюємо з 35 та 36 бригадами, які знаходяться на Херсонському напрямку. Хлопців знаю з 2014 року, і як я жартую – з ними я своє волонтерство почала, з ними я хочу його закінчити, забезпечивши всім необхідним.
Також завдяки тому, що зараз в Україну зайшло багато великих міжнародних фондів, нам трохи простіше, фонди допомагають ЗСУ безпосередньо, а моє завдання більшою мірою — у комунікації. Приходить від бригади заявка із переліком необхідного – мені потрібно знайти фонди, які можуть це дати, з’єднати їх із керівництвом бригади, допомогти вирішити питання щодо документів. Щось може передати або виготовити бізнес на місці, теж потрібно опрацювати всі моменти, щось я беру на себе, виходячи з можливостей та коштів. Так і працюємо – кризовий менеджер бригад ЗСУ.
Що в нас попереду?
Багато залежить від наших з партнерів, від швидкості та обсягів постачання зброї. Але ми однозначно переможемо. Ця війна артилерії та ППО, і мені шкода, що з 2014 року і ми, і уряд дуже мало приділяли уваги саме підтримці та забезпеченню цих пологів військ. У перші місяці війни ППО мала гостру нестачу практично всього, але зараз ситуація вирівнялася. Крім того, хлопці з ППО вже мають хороший бойовий досвід, про що ми можемо судити за кількістю ракет, що збиваються. І за це їм велике спасибі.
