Перша леді України Олена Зеленська дала інтерв’ю кореспондентові британського журналу Vogue. У ньому вона згадує, що робила на початку війни, розповідає, як українські міста переживають блокаду та закликає закрити небо над Україною.
Чи не могли б ви описати перші дні вторгнення? Що ви пам’ятаєте найвиразніше?
Дуже добре пам’ятаю початок. Це був звичайний робочий день і вечір: діти повертаються зі школи, звичайні домашні справи, підготовка до наступного дня… Ми були напружені. Всюди було багато розмов про можливе вторгнення. Але до останньої хвилини не можна було повірити, що це станеться… у 21 столітті? В сучасному світі? Я прокинулася десь між 4 і 5 ранку через стукіт. Я не одразу зрозуміла, що це був вибух. Я не розуміла, що це може бути. Чоловіка не було в ліжку. Але коли я встала, то побачила його відразу, вже одягненого, у звичайному костюмі (це було востаннє, коли я бачила його в костюмі та білій сорочці – відтепер він військовий). «Почалося», — це все, що він сказав.
Я не сказала б, що була паніка. Можливо плутанина. «Що нам робити з дітьми? — Почекай, — сказав він, — я дам тобі знати. Про всяк випадок зберіть предмети першої необхідності та документи». І пішов із дому.
Вашому синові 9 років, а дочці 17. Що ви сказали про те, що відбувається?
Дітям нічого пояснювати не треба. Вони всі бачать, як і кожна дитина в Україні. Звичайно, це не те, що мають бачити діти – але діти дуже чесні та щирі. Від них нічого не приховаєш. Тому найкраща стратегія – це правда. Отже, ми всі обговорили з дочкою та сином. Я спробувала відповісти на їхні запитання. Ми багато говоримо, тому що говорити про те, що болить, не зберігати в собі — це перевірена психологічна стратегія. Це працює.
Ви, мабуть, думали про безпеку своєї сім’ї, хоч і були свідками насильства над простими громадянами України. Можеш описати свій мікс особистих та громадянських почуттів?
Війна одразу поєднала особисте та громадське. І це, напевно, фатальна помилка тирана, який напав на нас. Ми всі спочатку українці, а потім решта. Він хотів нас поділити, роздробити, спровокувати внутрішню конфронтацію, але з українцями це неможливо. Коли когось із нас катують, ґвалтують чи вбивають, ми відчуваємо, що всіх нас катують, ґвалтують чи вбивають. Нам не потрібна пропаганда, щоб відчувати громадянську свідомість та чинити опір. Саме ця особиста злість і біль, який ми всі відчуваємо, миттєво активізує спрагу діяти, чинити опір агресії, відстоювати свою свободу.
Усі роблять це як можуть: солдати зі зброєю в руках, вчителі продовжуючи вчити, лікарі, проводячи складні операції під обстрілами. Усі стали волонтерами – художники, ресторатори, перукарі.
Варвари намагаються захопити нашу країну, і це пробуджує в нас та наших дітях найглибші патріотичні почуття. Не лише у моїх дітях, а й у всіх дітях України. Вони виростуть патріотами та захисниками своєї Батьківщини.
Як ви справлялися емоційно? Чи є друзі чи джерела підтримки, до яких ви зверталися за цей час? Як часто ви спілкувалися із чоловіком у перші тижні війни? І зараз?
На початку було не до емоцій. Потрібно було дбати про дітей, про їхній емоційний стан. Тому я намагалася бути впевненою, усміхненою, енергійною, пояснюючи їм, що так, треба спуститися до підвалу і тому не можна вмикати світло. Я намагалася оптимістично відповідати на їхнє запитання: «Коли ми побачимо тата?» — «Скоро». У ті перші дні я сподівалася, що ми можемо залишитися з ним. Але офіс президента перетворився на військовий об’єкт, і нам із дітьми заборонялося там залишатися. Нам наказали перебратися у безпечне місце – якщо в Україні зараз можна знайти безпечне місце… З того часу ми спілкуємося з Володимиром лише телефоном.
З якими проблемами жінки у вашій країні зокрема зіткнулися після вторгнення Росії?
Я хочу, щоб усі люди у світі зрозуміли, що українські жінки жили мирним, сучасним життям, як живуть читачки Vogue у будь-якій країні. Власне, це були ваші читачі, бо є Vogue Україна. Вони не готували бомбосховища для ракетних ударів. Але з перших днів, після того як російські ракети почали бити по житлових будинках у різних містах, стало ясно, що Росія не шкодує мирних життів. Усі українці перестали почуватися у безпеці. Довелося навчитися швидко збирати близьких за звуком сирени та спускатися у метро чи найближчий підвал.
До третього дня війни у бомбосховищі народилася українська дитина. І після цього тисячам жінок довелося народжувати в бомбосховищах, бо ми бачили, що може статися з пологовими будинками, подібними до маріупольського, який бомбили росіяни. Є проблема і з лікуванням дітей, особливо з тяжкими захворюваннями. Мами та бабусі місяцями живуть у лікарнях із такими дітьми. І тепер ми всі маємо возити їх на лікування за кордон.
Жінкам доводилося залишати окуповані міста, такі як Буча та Гостомель, ризикуючи життям під вогнем, з дітьми та старими, часто пішки, часто без чоловіків, бо чоловіків окупанти не відпускали. Світ побачив це на початку березня, коли люди переходили по висадженому мосту з міста Ірпінь.
І тепер, коли ці міста деокуповані, ми знаємо більше про те, з чим зіткнулися українські жінки: повна незахищеність, загроза насильства. Тут має сказати слово міжнародне розслідування.
А скільки жінок залишилося в окупованих містах Херсоні, Мелітополі, Бердянську? Вони не можуть навіть своїм родичам розповісти, що з ними відбувається, тому що немає жодного зв’язку, і будь-який їхній контакт буде відстежений.
На руїнах Маріуполя – десятки тисяч жінок із дітьми. І можна лише уявити, який жах вони переживають, шукаючи їжу під вогнем уже місяць, бо гуманітарну допомогу не пускають.
Близько чотирьох мільйонів жінок та дітей мігрували і зараз перебувають в інших країнах. А бути мігрантом тяжко і морально, і фізично. Тому що ви повинні почати все спочатку.
Як це жити, коли ти навіть не можеш носити свій власний одяг? Як пояснити дитині, чому вона не спить у своєму ліжку? Це випробування, яке нікому не забажаєш.
Чи була якась конкретна історія жінки – серед стільки – яку ви могли б розповісти?
Я можу розповісти десятки таких історій. Наприклад, після деокупації Київщини ми чули історію лікаря Ірини Язової, яка залишилася у Бучі. Вона рятувала сусідів та незнайомців, які шукали притулку та лікування від вогнепальних поранень. Вона знеболювала та перев’язувала їх. Вона навіть допомогла народити дитину – без світла, води та газу, у будинку під вогнем. Історію її щоденних подвигів тепер розповідають сусіди, які завдячують їй життям.
Є ще історія мами у Києві – Ольги, яка прикрила двомісячну дочку, коли до її будинку потрапила ракета. Або історія виховательки чернігівського дитячого будинку Наталії, яка жила із 30 дітьми (один із яких був її власний) у підвалі. Вона годувала і доглядала їх, а потім знайшла машину і під обстрілом (бо Чернігів обстрілювався з самого початку) вивезла їх у безпечне місце.
Таких історій майже стільки ж, скільки українців. Я запустила Telegram-канал, запрошуючи українців ділитися своїм військовим досвідом. Кожна особиста історія – це історія нашої країни.
Руйнування українських міст та селищ було жахливим. Чи був ранній напад, який показав вам, як далеко Путін та російська армія готові зайти? Чи був цей напад на пологовий будинок у Маріуполі? Чи була риса, яку, на вашу думку, ви перетнули на самому початку?
Лінія, про яку ви говорите, була перейдена першого дня – першого! Росія тоді (як і зараз) збрехала, заявивши, що націлена лише на військові об’єкти. Насправді, 24 лютого у Чугуєві внаслідок їх обстрілу загинула громадянська співробітниця газової служби на ім’я Світлана, яка просто виконувала свою роботу. То був перший день!
У наступні дні ми втратили дітей. Вони загинули від уламків снарядів у своїх рідних містах. Ми втратили більше 200 дітей. Тож кожен випадок був для нас показовим.
Блокований, зруйнований Маріуполь – це наш страшний біль. Це продовжується. А Київщина стала жахливою – ось що ми побачили, коли російська армія відступила. Світ дізнався ім’я Буча. Це одне із колись красивих містечок поблизу столиці – і такі ж страхіття можна побачити у десятках сіл та містечок Київщини. Люди вбиті на вулиці. Чи не військові — цивільні! Могили біля дитячих майданчиків. Я навіть не можу цього описати. Це позбавляє мене дару мови. Але дивитися на це треба.
Сподіваюся, що ми не єдині, хто бачить послання, яке транслює Росія. Це повідомлення адресоване не лише нам. Це їхнє послання до світу! Це може статися з будь-якою країною, яка не подобається Росії.
Ви і ваш чоловік благали країни зробити більше, щоб відреагувати на це вторгнення, і, зокрема, ви закликали США запровадити безполітну зону. Ви вважаєте, що це правильні дії для США?
Так, ми просили, офіційно та неофіційно. Як і кожен українець у своїх соцмережах на протестах. Коли почалася російська облога Маріуполя, зрозуміли, що Росія не тільки стріляє ракетами, а й бомбить з повітря. Одна з бомб упала на театр, де ховалися понад тисячу людей. Там загинуло близько трьохсот людей. Я знаю, наприклад, сім’ю, яка втратила сина, дочку та онуку. У живих залишилися лише бабуся з дідусем та старша дівчинка. Як вони після цього мешкають?
Ми просили закрити небо над нами, щоби українці не загинули. Але НАТО вважало це прямим конфліктом із Росією. Отже, чи можу я зараз сказати, що в подальших смертях винна лише Росія? Риторичне питання. Ви запитуєте, чи це правильний крок для Сполучених Штатів. Я говорю — і це справедливо не тільки для США — дайте жорстку відповідь на дії агресора, інакше вона не зупиниться. Росія знає, що Захід не закриє небо і цей факт спонукає її до звірств. Демократичний світ має об’єднатися і дати жорсткий відповідь, тим самим показавши, що у 21 столітті немає місця вбивствам мирних жителів та зазіхань на чужу територію. Я бачила карикатуру на НАТО та світові організації, які спостерігають за будинком, що падає, з написом УКРАЇНА. Можливо, це було перебільшенням, адже Україна одержує зброю. Але нам теж потрібна захист! Щоправда, така захист надається тим, хто виїхав за кордон. Мільйони наших жінок і дітей тепер отримують допомогу як від урядів, так і мільйонів простих людей у Європейському Союзі. Я нескінченно вдячна за це.
Що ви думаєте про нещодавні кроки російської армії? Чи бачите ви якісь ознаки того, що Росія готова до деескалації?
Тут важливо не те, що я думаю, а те, що відбувається насправді. Щиро кажучи, жодній заяві агресора в Україні ніхто не вірить. І деескалації поки що не видно. Росіяни відійшли з Київської області, але посилили свої атаки у Донецькій та Одеській областях.
Чим прості громадяни можуть допомогти українцям?
Головне не звикати до війни, не перетворювати її на статистику. Продовжуйте виходити на протести, продовжуйте вимагати від своїх урядів дій. Українці такі самі, як і ви, але трохи більше місяця тому наше життя кардинально змінилося. Українці не хотіли залишати свої будинки. Але у багатьох із них не залишилося будинків.
Українці вже давно безвізово пересуваються Європою — багато хто міг подорожувати та їздили. Більшість наших людей раніше були за кордоном. Але вони не збиралися ставати біженцями. Отже: поставтеся до них як до своїх. Головне, про що мріють ці матері та діти – повернутися додому, возз’єднати свої сім’ї. Тож допоможіть їм адаптуватися, будь ласка – будинок, робота, школа для дітей – поки вони не зможуть повернутися.
Також усім у світі слід знати, що Росія веде масовану інформаційну війну на світовій арені. До будь-якої інформації від них слід ставитися з обережністю та критичним мисленням. Останніми днями ми стали свідками кількох проросійських акцій у Німеччині, Греції та інших країнах на підтримку війни. Це роблять росіяни. Нормального росіянина має бути соромно за дії своєї країни, за звірства, які творить її армія. Я ніколи не закликаю до насильства. Але вірити тим, хто підтримує війну, не можна.
Яке ваше життя зараз?
Я зараз живу так само, як і інші українці. Усі ми маємо одне велике бажання: побачити світ. А я, як і кожна мати та дружина, постійно переживаю за чоловіка та роблю все, щоб мої діти були у безпеці.
А що дає вам надію?
Моя родина – як і кожен українець – і мої співвітчизники: неймовірні люди, які організувалися, щоб допомагати армії та допомагати один одному. Тепер усі українці – армія. Кожен робить те, що може. Є розповіді про бабусь, які печуть хліб для армії лише тому, що відчувають цей заклик. Вони хочуть наблизити перемогу.
Ось такі українці. Ми всі сподіваємось на них. Ми сподіваємось на себе.
Чи є якийсь момент із минулого місяця, який ви ніколи не забудете?
Приблизно через тиждень після початку війни я обдзвонила всіх, намагаючись дізнатися, де мої родичі і чи вони живі. І в один момент я зрозуміла, що не знаю, чи побачу я їх колись знову – тих, кого я люблю, моїх коханих людей! Це був, напевно, вперше, коли я плакала — вперше, коли я відпустила свої емоції. Я не могла цього винести.
Я завжди пам’ятатиму своїх знайомих і друзів, усіх чоловіків і хлопчаків у військовій формі. Я завжди пам’ятатиму, які сміливі мої подруги! На що здатні ці жінки – тендітні та елегантні у мирний час – коли довкола війна! Їхні історії надихають мене. Я так пишаюся ними. І я мрію побачити їх знов.
Джерело: Vogue