Незалежне казахське видання «Республіка» випустило серію репортажів, присвячених правдивій історії війни в Україні. Цей погляд «з-за кордону» на події здався нам цікавим, тому «ElitExpert» вирішив познайомити з цими публікаціями наших читачів.
З першого ж дня повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну півторамільйонне місто Харків – друге за чисельністю в країні – стало ареною найжорстокіших боїв.
Розташований лише за кілька десятків кілометрів від російського кордону, Харків розглядався Росією як легка здобич. У Кремлі очікували, що місто з майже стовідсотково російськомовним населенням зустріне російську армію у кращому разі як «визволителів», у гіршому – нейтрально. Проте сталося навпаки. Харків’яни згуртувалися у боротьбі проти російських військ, що наступають, і стали вперто боротися за кожен квартал, за кожен будинок.
Коли бліцкригу не вийшло, російське командування зробило ставку на безперервні ракетні та артилерійські обстріли, день за днем знищуючи місто. Після перших обстрілів тисячі, а потім і десятки тисяч людей перебралися жити в метрополітен. Там, на платформах харківських станцій або всередині вагонів поїздів, що зупинилися, знайшли притулок до ста п’ятдесяти тисяч людей.
Метрополітен став домом
Міська влада зупинила роботу підземки в перший же день війни і закликала харків’ян ховатися там, щоб зберегти життя. Тоді це здавалося тимчасовим, вимушеним заходом, і ніхто не міг припустити, що метрополітен стане справжнім будинком для сотень тисяч городян на довгі місяці.
Деякі люди прийшли туди 24 лютого і лишилися. Інші приходили лише на нічліг, бо прокидатися від обстрілів щогодини і бігти до найближчих бомбосховищ їм було складно. Хтось взагалі залишився без житла, і платформи станцій метрополітену стали для них єдиним безпечним притулком у місті, що воює.
«Життя в метро після перших днів хаосу швидко стало досить розміреним», — розповідає Ірина Ільясова, яка прожила на станції «Академіка Павлова» з лютого до травня 2022 року.
Хтось ставив на платформах теплі сучасні намети, хтось спав на надувних матрацах, деякі на палетах, накритих ковдрами. Всі діти — тепло одягнені, вони, за великим рахунком, сприймали життя в метро як якусь захоплюючу гру, придуману для них дорослими. А до старших дітей навіть приходили вчителі проводити заняття.
Скрізь були розетки, а люди мають електрочайники, мультиварки: без такого приладдя було б складно. Були й спільні чайники – надвечір за ними шикувалася величезна черга. Плюс у розеток також було черг: там люди заряджали свої гаджети. З водою проблем не було – на платформах працювали фонтанчики з питною водою, плюс бутильовану воду постійно підвозили волонтери та міська влада.
З їжею також все було нормально – по-перше, на відміну від Маріуполя, багато магазинів нагорі працювали і можна було вийти і купити щось, по-друге, на станціях пропонували безкоштовні гарячі обіди».
Незабаром люди в підземці вже добре знали один одного, у багатьох склалися дружні стосунки. Вони трималися разом, бо кожен прийшов туди не від доброго життя.
Паніки не було, бо у метро всі почувалися в безпеці. Всі разом читали новини, переживали, плакали, коли дізнавалися, яких руйнувань завдав черговий обстріл міста.
«Можна сказати, що біда всіх згуртувала. Люди були ввічливі один з одним, і всі спілкувалися з сумом в очах», — розповідає Андрій Боровиков, який у березні жив на станції «Академіка Барабашова».
«При цьому кожен хотів свій власний куточок, затишний і безпечний, тому багато хто намагався «виділити собі житлоплощу» із загального простору: хтось із картону, прикріпленого до стіни платформи, обладнав «кімнату», багато хто ставив великі намети, хтось просто приносив ціпки і натягував між ними простирадло. Облаштовували свій побут як могли – приносили торшери, складні стільці, настільні лампи, навіть обідні столи.
Із проблем можу сказати про освітлення. Сонячного світла не вистачало, тому атмосфера була сонна, Так, сторонніх запахів не було, у метро хороша витяжка, проте туалет і душ залишали бажати кращого – причому їх катастрофічно не вистачало на таку кількість людей.
Загалом люди настільки звикли жити під землею, що незабаром там утворилося справжнє мікромісто, яке втілює Харків».
Плацкарт далекого прямування
У той же час завмерли на коліях і потяги метрополітену, а їхні вагони перетворилися на такі ж притулки для людей, щоправда, трохи комфортніші, ніж життя просто на підлозі станцій. Тут щасливчики навіть могли постелити собі на сидіннях, і в принципі все нагадувало плацкартний вагон у потягах далекого прямування, що вже обріс побутом та знайомствами.
«Є така книга – «Метро 2033» Дмитра Глуховського та комп’ютерна гра з цієї книги. Там люди мешкають під землею, розводять тварин, розбивають сади. І ми ніби опинилися в цій самій книзі», — розповідають Ігор та Олена, які місяць прожили у вагоні харківського метропоїзда на станції «Палац Праці».
«Спочатку жили на платформі, за тиждень з’явилися місця в одному з вагонів і перебралися туди. Там було і тепліше, і у вагонах можна закриватися, що давало ілюзію особистого простору. При цьому всі постійні мешканці знали свої місця на станції та у вагонах. Якщо хтось виїжджав, місце звільнялося і насамперед туди брали сім’ю з дітьми.
До війни ми жили в Північній Салтівці (район Харкова, який найбільше постраждав від обстрілів – ред .) і досить довго вже під час війни там залишалися. Коли були обстріли, просто ховалися у коридорі чи у ванній, використовуючи «правило двох стін». Але на початку березня до сусідньої нашої квартири прилетів снаряд, там загинула родина, загорівся весь поверх.
Після того, як його загасили, ми за півгодини зібрали необхідні речі та документи, забрали із собою свою кішку-сфінксу та переселились у метро».
Вихованці разом з господарями
Взагалі, домашні вихованці, що живуть у підземці – історія, що заслуговує на окрему увагу. Разом із господарями в метро проживали сотні собак, кішок, зустрічалися навіть черепашки, хом’яки, морські свинки та папуги у клітках. Все це періодично гавкало, нявкало, ляскало крилами, губилося, тікало разом із поводками в тунелі метрополітену, вносячи ще більше метушні в те, що відбувається.
Іноді виникало таке почуття, що ми жили у гігантському притулку для тварин, згадували люди.
Декілька десятків активістів відразу ж взяли на себе організаційні питання, займалися закупівлею продовольства, доставкою та рознесенням гуманітарної допомоги. При цьому багато чоловіків розповідали, що спочатку їм було соромно ховатись у метрополітені, коли інші зі зброєю нагорі захищали місто.
«Ми навіть зібралися якось, нас було близько 15 людей і подумали – скільки можна тут сидіти, треба виходити і записуватися в тероборону. Але потім поспілкувалися з поліцейськими та військовими – а ті сказали, що оскільки у більшості з нас немає армійського досвіду, ми станемо лише тягарем, а тут, унизу, чоловічі руки дуже потрібні для організації життя, для допомоги, для волонтерства», — розповідає Ігор Журавльов.
Життя триває
Після успішного контрнаступу української армії загрозу безпосереднього взяття Харкова було знято. Так, регулярні обстріли тривають і досі, але життя харків’ян потроху налагоджувалося, наскільки це можливо в змученому війною місті. Знову запрацював громадський транспорт, а мерія вирішила знову запустити метро.
На початку літа людей зі станцій метрополітену почали виселяти – спочатку з самих поїздів, потім – з платформ.
«Я вас благав свого часу спуститися в метро і жити тут, і завдяки цьому ви зберегли життя. Тепер моє завдання – усім людям забезпечити транспорт, перезапустити економіку, бо мають працювати підприємства та давати жити місту», – заявив мер Харкова Ігор Терехов.
Станом на жовтень 2022 року до 90% людей, що ховалися в метро, поступово вийшли з підземки і або повернулися додому, або були переселені до безпечних районів міста. Там по можливості їм забезпечили нормальні умови проживання, харчування, медикаменти, а дітей визначили до шкіл та садків.
І все-таки частина людей досі живе у метрополітені. Їх небагато, і поки йде війна, влада Харкова закриває на це очі. Тому тисячі людей, які користуються сьогодні метрополітеном за призначенням, то тут, то там, як і раніше, зустрічають намети та матраци на платформах, і людей з чайниками та в домашніх халатах, чиє життя зламала війна, перетворивши підземку на єдине безпечне для них місце проживання.
