Наталія Лебедєва — відомий бізнес-тренер, психолог із 25-річним досвідом, доцент університету та організаторка сотень заходів, зокрема «Першого національного конгресу тренерів» та міжнародного фестивалю «Аніма». Вона не просто працює в івент-індустрії — вона формує її смислову та емоційну глибину. Ми поговорили з Наталією про те, навіщо потрібні події в часи турбулентності, якою є по-справжньому сильна програма і чому на хороших заходах завжди є місце і знанням, і сльозам, і навіть караоке.
КОЛИ ВСЕ РУЙНУЄТЬСЯ, ВАЖЛИВО БУТИ ОДИН З ОДНИМ
– Наталю, перше і, мабуть, найважливіше питання: чи варто взагалі проводити заходи під час війни? Наскільки це доречно? Чи, навпаки, викликає у людей внутрішній дисонанс?
– Приблизно через півроку після початку війни стало зрозуміло: це не просто доречно – це дуже затребуване. Люди почали активно шукати можливості бути разом, об’єднуватись. Це людська потреба.
Є одне важливе правило: ми зцілюємось у присутності іншої людини. І якщо подія побудована з урахуванням поточного психологічного стану людей, з розумінням контексту – того, через що проходить країна – вона не перетворюється на «бенкет під час чуми». Воно стає чимось іншим: джерелом сили, віри, натхнення. Це те, що допомагає нам справлятися з тим, що відбувається.
Тому, незважаючи на війну, заходів проводиться дуже багато.
– Благодійні заходи проводять волонтери, є багато івентів від держави і маса – від тренерів. Що, на твій погляд, із цього справді корисно? І взагалі, чи доречно говорити про користь у контексті заходів?
— По-перше, все просто: попит народжує пропозицію. Якщо сьогодні ми бачимо стільки різних заходів, то на них є попит. До них є інтерес і це вже показник.
А коли виникає попит, виникає і конкуренція. Наскільки це здорова конкуренція покаже час. Але в будь-якому випадку, як ми знаємо, за таких умов виграє клієнт.
Щодо користі – її може оцінити лише сам учасник. Для одного це може бути важливий інсайт, для іншого просто хороший настрій. Якщо людина не відчула віддачі, вона просто не прийде вдруге. Все чесно.
Я б сказала так: ринок заходів зараз живий, активний. Як бізнес-тренер та бізнес-психолог, я можу сказати, що захід – це товар. А цінність будь-якого товару визначає клієнт своїм гаманцем. Чи придбає він його знову? Ось найголовніший показник.
– Сьогодні ринок, можливо, навіть перенасичений однотипними заходами. Як гадаєш, як людині розібратися у всьому цьому потоці? Як відокремити справді корисні події від тих, що можуть навіть зашкодити?
– Так, зараз на ринку справді дуже багато івентів, часом надто схожих один на одного. І питання – хто залишиться – це вже питання часу. Але людям, звісно, непросто зорієнтуватися.
Перший фільтр, через який все відбувається – це маркетинг. Якщо організатор підходить до справи серйозно, він спочатку розмірковуває над програмою, вивчає потреби своєї аудиторії, аналізує ринок і налаштовує рекламу так, щоб вона знайшла саме тих, кому цей захід дійсно може бути цікавим. Тобто в ідеалі маркетинг це вже частина відбору.
А далі – відповідальність на учаснику. Тому що можна бути зачарованим красивим упакуванням, але розчарованим змістом. Або навпаки – зненацька отримати набагато більше, ніж очікував.
Як зрозуміти, що захід буде корисним? Ми всі перш за все шукаємо емоційну віддачу: хочеться відчути піднесення, натхнення, зустрітися зі «своїми» людьми, наповнитися. Це перший критерій.
Другий — це відчуття сенсу: коли ти виходиш і думаєш — «у мене все вийде», «я в правильному місці», «у мене є опора всередині».
КЛІЄНТ ГОЛОСУЄ ГАМАНЦЕМ. ЯКЩО НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ — ЗНАЧИТЬ, БУЛО ПОРОЖНЬО
– А яким має бути по-справжньому якісний захід? Що в ньому обов’язково має бути, щоб людина дійсно пішла не просто натхненною, а з відчуттям, що це дало їй щось важливе?
Обов’язково має бути хоча б мінімальна практична користь. Навичка, інструмент, конкретика. Тому що зараз дуже багато мотиваційних спікерів, які виходять і просто кажуть: «Треба! Роби! Вперед! — Але без того, як саме це робити.
Кажу це і як організатор, і як людина, яка сама часто буває у ролі учасника. Гасла – це добре, вони дають імпульс. Але як психотерапевт із 25-річним стажем я точно знаю: якщо за імпульсом не стоїть чіткий інструмент, шлях може закінчитись розчаруванням. Людина надихнулася, почала діяти – але не зрозуміла, що робити далі, і зіткнулася з невдачею. Це боляче.
Типовий приклад: на заході десять спікерів поспіль кажуть, що ти маєш бути популярним у соцмережах, працювати з цільовою аудиторією, бути корисним… але ніхто не пояснює, як це конкретно робити. У результаті учасник іде і каже собі: «Я невдаха, у мене не вийшло». Тому все-таки мотивація має бути дозована. Її має бути рівно стільки, скільки потрібно.
І ось мій принцип, на якому я наполягаю і якому навчаю інших: добрий захід має давати три речі. знання, визнання та мотивацію.
Причому під визнанням я розумію не оплески спікерам, а повагу до учасників: дати їм відчути, що вони можуть, що вийде, що вони гідні. Ці три складові – обов’язкові. Пропорції можуть змінюватись в залежності від формату, але всі три інгредієнти обов’язково мають бути. Це мій підхід.
— Як ви себе сьогодні позиціонуєте у івент-індустрії? І розкажіть, із чого взагалі все почалося?
— Я сказала б, що була однією з перших, хто увійшов до івент-індустрії саме інтелектуально. Я так собі це і сформулювала: «інтелектуальна івент-індустрія» — це мій шлях.
Хоча на початку кар’єри мені подобалося все, що пов’язано з емоціями: і рекламне агентство, і навіть весільна індустрія мене приваблювали. Це частина моєї особистості – я тягнусь до емоцій, до живого спілкування. Але при цьому завжди за освіту, за глибину, за академічний підхід.
Історично все склалося так, що вже у 23 роки я була завідувачкою психологічної служби у міському управлінні освіти Одеси. І мені доводилося організовувати навчальні заходи для психологів – семінари, конференції, зустрічі. Це була частина мого посадового навантаження.
А потім настав поворотний момент. У 26 років я збиралася йти в декрет, і як тільки керівництво про це дізналося, мені доручили провести всі навчальні заходи, заплановані на рік, буквально за три місяці – до офіційного відходу. Я досі пам’ятаю, як за цей короткий термін провела якусь шалену кількість професійних івентів. Це був, можна сказати, мій “інтенсив”.
Паралельно з цим я працювала в одній із яскравих американських мережевих компаній. І саме там я вперше побачила, як мають працювати мотиваційні заходи. Адже людей у мережевому бізнесі потрібно надихати — при цьому зарплати в них немає, тільки відсотки. А це були 90-ті — початок 2000-х. Треба було якось переконати людей працювати практично безкоштовно. І на цих заходах, де збиралося від ста до семи тисяч осіб, я побачила силу: як люди надихаються, як у них з’являється бажання досягти успіху, як загоряються очі. Я буквально проживала все це на собі.
Пізніше ми в команді самі почали організовувати заходи, і я пройшла шлях від учасниці до самостійного організатора, а потім – до директора та авторки власних проектів.
У результаті вийшло, що в мене завжди були дві опори: система освіти та бізнес. Ця подвійна основа – освіта плюс продажі – і зробила мене тим, ким я стала: бізнес-психологом та фахівцем у мотиваційних заходах. І саме це сформувало моє розуміння: івент – це не просто подія, а один із способів мотивувати людей працювати краще.
— А яку роль, на вашу думку, грає освіта в професії психолога, коуча, наставника? Адже сьогодні кожен другий називає себе експертом. Чи достатньо особистого досвіду, щоб вести людей? Чи таки без освіти не обійтися?
— Я – старовір. Я за класичну академічну освіту в основі. А вже далі – так, можна і треба додавати реформаторські підходи: нові знання, сучасні дослідження, інновації, нові інструменти. Але база – обов’язково має бути.
Напевно, моя сильна сторона у тому, що я викладаю в університеті, працюю доцентом кафедри. Це зобов’язує. Я постійно читаю нові дослідження, наукові статті, сама проводжу та створюю свої. Тому я завжди тримаю руку на пульсі, знаю, що відбувається у моїй сфері, якими інструментами зараз працюють фахівці. Це дає мені певність.
Але з іншого боку — якщо в тебе немає бази, то й насаджувати ці знання просто нема на що. Це як будувати будинок на піску. Теоретично можна … але питання, як довго він простоїть?
Тому особливо у сферах, де ти впливаєш на психіку, на внутрішній стан людей, де ти ведеш за собою – має бути надійна основа. І я вважаю, що це саме академічна освіта.
Я за освіту. А потім – за розвиток. База плюс зростання.
І в мене це було саме так. Колись саме завдяки освіті я вперше повірила, що можу. Це відчуття має одного разу з’явитися у кожного: «Я можу це робити». У мене воно виникло наприкінці 90-х, коли я тільки-но закінчила університет і почала працювати психологом у системі освіти. Тоді формувалася структура міської служби і її вибудовувала моя викладачка. А потім вона вирішила повернутися до викладання і написала в управління доповідну записку, де рекомендувала на своє місце мене.
Уявляєте, мені було лише 23 роки, а вона вже бачила у мені професіонала. Мовляв, на цю посаду я бачу свою студентку, ученицю Наталію Лебедєву – у неї чудові академічні знання та безперечні організаторські здібності». І зараз, нещодавно перебираючи документи та побачивши цю доповідну записку, я зрозуміла, що, напевно, це найкраще визнання, найкраща нагорода. Нині цей документ у мене в рамці.
— А коли ви зрозуміли, що це не просто професія, а саме покликання, справа всього життя?
— Напевно, це відчуття прийшло із народженням проекту «Аніма». Мені тоді було 35 років, я вже була досить зрілою – і вперше потрапила до проекту, який поєднував у собі і свято, і інтелектуальний зміст. Мене запросили виступити у Києві як спікера, і я раптом відчула: «Ось воно. Ось як це можливо. Це і красиво, і глибоко.
З кожним новим фестивалем, починаючи підготовку за два місяці, ми збиралися з командою і ставили собі одне й те саме питання: що ми можемо зробити інакше? що можемо покращити? Ми постійно дивилися, як змінюються тенденції, що важливо людям тут і зараз. І в якийсь момент я зрозуміла – це вже не просто робота. Це стала місією.
А з початком війни це стало супермісією. Тому що багато хто виїхав, команда розвіялася, але фестиваль уже йшов у різних містах.
І як не дивно, це зіграло плюс: нам довелося набирати нових організаторів по всій Україні, а потім — і в Європі. Бо наші директори, наші локальні координатори поїхали – хто до Німеччини, хто до Польщі, хто до Іспанії. І ми почали працювати з ними вже там.
Так Аніма із всеукраїнського фестивалю поступово став міжнародним. Нині ми вже вибудовали систему, структуру, методологію. І ми навчаємо цьому нових франчайзі, з якими продовжуємо розвивати цей проект. Це вже не просто захід, а ціла культура.
ХОЧЕШ КЛАСНУ КОМАНДУ? ПЕРЕСТАНЬ ВСЕ ТЯГНУТИ НА СЕБЕ
— А як ви підбираєте свою команду? Як знаходите тих людей, з якими готові йти далі?
– Знаєте, у мене відчуття, що команда до мене просто притягується. Серйозно. Я з тих, хто, починаючи будь-який захід, готова робити все сама. Прям із серії «я сама». Але в якийсь момент ти розумієш: фізично не вивезеш усе поодинці – і починаєш просити допомоги.
І тут завжди відбувається магія. Знаходяться люди, які просто приходять і кажуть: «Давайте вам допоможу». Хтось пропонує бути фотографом, хтось – допомогти із соцмережами, з організацією. Я ніколи не відмовляюсь. Беру всіх. А потім дивлюся – як людина себе проявить.
Якщо бачу, що людина включена, ініціативна, робить із душею – я вже на наступний проект її запрошую офіційно, до команди. Так у нас все й росте – дуже органічно. Поступово. Без твердої системи.
Іноді беру дуже молодих — хто тільки починає шлях у маркетингу, в SMM, в івентах. Іноді це колишні учасники, які спалахнули процесом. Головне для мене – це проактивність.
Плюс – я дуже ціную вміння дружити. У команді у нас справді важливий принцип дружби, взаємної поваги та підтримки. Ми не маємо формального поділу: «ти тільки за це». Так, у всіх є свої зони відповідальності, але якщо десь «провисло» — ми підхоплюємо одне одного. Я за багатопрофільність. І за включеність усіх у процес.
Наприклад, у нас на мозкових штурмах сидить уся команда. Не важливо, чи це модератор чи той, хто веде соцмережі. Тому що кожен має розуміти все – весь контекст, усі точки торкання з аудиторією.
У мене бувало так, що дівчинка з рецепції згодом ставала модератором зали. А потім – відкривала свій проект. І це круто. Це – зростання.
Отже, так, я не маю системи відбору. Люди самі приходять, я просто помічаю тих, хто світиться і даю можливість. А технічно – я сідаю перед кожним заходом, прописую всі процеси: що роблю сама, де потрібна допомога, що треба делегувати. Зараз, звісно, вже є пул людей, яким я можу просто зателефонувати. Але буває й так, що хтось поїхав – і треба шукати нову людину. І з’являються – такі ж класні, які займають спорожнілу нішу.
— А скільки людей працює у вашій команді? Скільки приблизно підключається до проекту протягом року? Скільки взагалі потрібно, щоб зробити по-справжньому добрий івент?
– Це гарне питання. У принципі, достатньо 6–7 осіб, іноді до 10. Цього вистачає, щоб тримати в руках усю основну конструкцію: організацію, маркетинг, партнерство, програму.
Ближче до заходу ми підключаємо ще приблизно 10 осіб — це вже операційна команда. Ті, хто зустрічає гостей, допомагає з логістикою, працює на реєстрації. Це важливий фронт роботи, без них аж ніяк.
Але що цікаво — багато хто з тих, хто приходить начебто «на підхоплення», потім теж може вирости і стати частиною постійної команди. У нас взагалі часто так і відбувається.
— А буває, що поряд з вами виростає людина – і в якийсь момент вона готова до самостійного плавання? Як ви до цього ставитесь? Чи є ті, хто вийшов із вашої команди, але пішов своїм шляхом і при цьому зберіг з вами стосунки – партнерські, наставницькі?
– Я можу сказати, що це вся моя команда. Поясню чому. Сім років тому я створила проект, корпорацію «Псайхолоджі» — і від початку позиціонувала його як об’єднання професіоналів певного рівня. Спочатку це були мої учні. А тепер це люди з автономними бізнесами, зі своїми проектами, напрямками, клієнтами.
Але що круто – ми досі залишаємося командою. Просто гнучкою. Коли потрібно, ми об’єднуємось під конкретне завдання чи проект, створюємо синергію. І це працює не лише в мій бік: ми допомагаємо і один одному, якщо у когось запуск, захід чи професійний виклик. Це дуже цінно.
Я із захопленням дивлюся на тих, хто пішов у власну практику, хто відкрив свою компанію, створив власний бренд. І ми не конкуренти. Ми навпаки підтримуємо один одного, ділимося клієнтами, знаннями, ресурсами. А іноді знову об’єднуємось і робимо щось разом.
Якщо проект очолюю я – вони приходять та допомагають. Якщо їхній проект — я спокійно встаю поруч і йду за ними. Ми не маємо авторитарної ієрархії, ніхто не кричить: «Я твій директор». Ми визнаємо лідерство у конкретному контексті, у конкретному проекті. І я поважаю лідерство кожного з них у їхній сфері.
Були дуже зворушливі моменти. Наприклад, коли люди, які вийшли із моїх шкіл, самі організовували великі заходи – і запрошували мене як топ-гостя. Іноді називали «хрещеною мамою проекту». І це, напевно, найкраща подяка.
— Програма – це первинно? Чи можна спочатку вигадати тему, а програму вже дотягнути ближче до дати? Проте часто буває, що вона народжується буквально в останній момент.
– Я проти такого підходу. Я – за програму. І поясню чому. Дуже добре відчувається різниця між заходом, який має чітку структуру, і тим, де панує хаос. Адже важливо не лише те, що відбувається у моменті, а що залишається з людиною після.
Ось йде учасник із івента. Я питаю: «Як тобі?» — «Ну, було непогано». — «А що ти для себе взяв?» — І тиша. Якщо людина неспроможна згадати конкретних смислів, отже, вони просто були закладено. Отже, захід швидко вигорить, не залишивши сліду.
Для мене програма – це про сенс, це основа, на якій тримається все. У моєму розумінні організатор – це не просто координатор. Він автор ідеї та автор програми. Так, пізніше команда допомагає її доопрацювати, розширити, адаптувати. Але не змінювати по ходу, навіть якщо хтось наполягатиме.
Бо якщо ти втрачаєш інтерес до своєї програми, якщо вона стає компромісом, то в ній уже немає енергії. А без енергії не буде результату.
Можна нескінченно посилатися на маркетинг, мовляв, так зараз продається краще… Але я впевнена: якщо ти відчуваєш, що те, що ти робиш – треба, ти це продаси. Бо це буде живе.
Другий лайфхак – це команда. Дуже важливо зібрати ядро, у якому будуть різні типи мислення. Обов’язково потрібні креативні – ті, хто горять, надихають, підкидають ідеї. Обов’язково – критично мислячі. Ті, хто «бухтітиме», але у справі. Це потрібно.
А от кого не варто брати — це скептиків, що знецінюють. Таких, хто начебто й хоче, але щокроку критикує, руйнує атмосферу. Критичне мислення – так. Але критика заради критики – ні. Вона руйнує.
Повір, усі мінуси свого проекту ти й так чудово знаєш сам. А команда має бути тією, яка тебе підтримує, любить і допомагає робити краще – не руйнуючи твою мотивацію.
І ще важливий момент. Люди, які просто працюють за зарплату, ніколи не зроблять краще, ніж ті, хто приходить, бо їм по-справжньому те, що ти робиш.
Ось у цьому наша сила. На всіх наших заходах — починаючи від тих, хто зустрічає гостей та розвішує бейджі, і закінчуючи топовими спікерами та організаторами — працюють люди, які горять ідеєю. Їм важливо бути частиною цього процесу. Вони розуміють, навіщо сюди приходять гості, що ми хочемо передати, який рівень якості та сенсу ми задаємо.
Вони не просто працюють – вони залучені. Тобто вони бачать свою приналежність, залучення до спільної мети, і саме це створює ту саму атмосферу, яку неможливо купити за гроші.
— Чи боїтеся ви свою аудиторію? І взагалі, чи варто боятися? Особливо коли йдеться про масштабні заходи – на сто, 500 чи 1000 осіб. Як зрозуміти, з якою кількістю комфортно працювати?
– Страх є завжди. Я можу сказати чесно: це абсолютно нормально – боятися.
У мене були заходи від 50 до 1000 чоловік. І я однаково боялася, що не дійде 50… і що не дійде тисяча. Це — класика.
Найстрашніші півгодини — це поки що збираються гості. Ці 30 хвилин – коли тобі здається, що нервова система просто згоріла. А потім ти бачиш, що зал хоча б на дві третини заповнюється – і видихаєш.
Мені здається, будь-який організатор із цим стикається. Тільки хтось про це чесно говорить, а хтось намагається пустити пилюку в очі. Ну, це вже питання смаку. Є такі, хто виходить і каже: «У нас тут дві тисячі людей!» — а за фактом у залі, ну, чотириста. Я вже вмію на око визначати, скільки реально людей у залі. І коли хтось починає брехати собі та публіці – це завжди виглядає трохи безглуздо.
— Яким би крутим не був тренер – чи можна всерйоз очікувати, що після одного виступу на 45 хвилин ти вийдеш як після повноцінного навчання? Чи це ілюзія, яка потім лише розчаровує?
– Однозначно: не варто очікувати неможливого. Що можна одержати від сильного тренера за один виступ? Небагато знань, трохи мотивації та трохи визнання. Просто у кожного це буде у своїй пропорції – хто за чим прийшов, те й понесе. Хтось надихнеться. Хтось зрозуміє важливу думку. Хтось відчує опору.
Тобто все ж таки захід — це, швидше, пусковий механізм, ніж повноцінна освітня програма.
Я сама часто виступаю на заходах, буваю по обидва боки сцени. І мені, звичайно, приємно, коли люди підходять і кажуть: «Ми заради вас сюди прийшли, купили квитки». Це дуже надихає.
Але я завжди пам’ятаю: за 40–45 хвилин ти не можеш видати повноцінне навчання. Тому я, коли будую свій виступ, завжди ставлю собі завдання: дати один-два конкретні навички, які людина може відразу ж застосувати.
— А чи бувають такі ситуації, коли організатори використовують спікерів скоріше як «декорацію» для власного піару? Наскільки це поширена помилка і як ти ставишся до цього?
— І, наприклад, скажу чесно: мене це іноді дратує. Я не люблю бути тлом для когось. Ось як спікер – я б не хотіла бути тлом для організатора.
Дуже важливо, щоб спікер не ставав декорацією. Якщо організатор просто збирає натовп, щоб потім сфотографуватися на його тлі та «випендритися», не давши нічого натомість – це провал.
— Ось ви провели захід, все скінчилося. А що далі? Що ви робите першого, другого дня після нього? Який у вас залишається післясмак?
— Я відновлюю сили. Зазвичай це щось просте: ванна, вода, тиша.
Тут навіть не так фізичне, як емоційне відновлення. Тому що йде дуже багато енергії. І, звичайно, це почуття: «Так, я це зробила».
Раніше я другого дня відразу збирала команду на розбір, влаштовувала планерку, підбиття підсумків. Зараз розумію: ні. Потрібно дати собі паузу. Краще на другий чи третій день. Не одразу.
Якщо все збігається за датами, у нас вже є класна традиція: кудись поїхати всією командою і прям добре погуляти. Ми любимо караоке – це пряма терапія.
А потім – уже включаємо мозок: робимо аналіз. Дивимося фінанси, статистику – скільки людей реально прийшло. Дивимося які відгуки отримали. Зазначаємо, що спрацювало особливо добре – навіть якщо це було спонтанно, і це точно потрібно повторити. А що, навпаки, не вийшло – і це також фіксуємо.
Тому що наступний захід буде за місяць, два, три – і якщо не записати одразу, половина просто забудеться. У мене на кожен проект – свій великий блокнот. Я, мабуть, старовір і в цьому. У цих блокнотах я фіксую все: цілі до заходу, висновки після того, на кого злилася, ким захоплювалася, з ким познайомилася, що було приємно. Це мій інструмент пам’яті та зростання.
— Ви дуже багато працюєте – як ви це все поєднуєте? Де в цьому всім знаходити особисте життя, відпочинок, сім’ю? Все-таки дуже важливо, щоб у житті була не лише робота.
— У мене точно є перекіс. Я трудоголік. І більше того – я страждаю, коли в мене затишшя.
Але при цьому я просто зробила так, щоб моя сім’я полюбила те, що я люблю. Моя сім’я бере участь у цьому гомоні. Ми вміємо чути одне одного. Наприклад, якщо в якийсь момент комусь стає тяжко від мого ЕГГ (внутрішнього шуму, активності) – мені просто дають простір: не вимагають, щоб я замовкла. А я, своєю чергою, не наполягаю, щоб вони залучалися. Але завжди рада і чекаю, якщо хтось захоче бути поряд. А в крайньому випадку – просто вдома, із квітами.
Розмовляла Олена Овчиннікова
