Волонтерство

Андрій Бабенко: Ми переможемо Росію і я особисто займусь колегами-зрадниками

AndrIy Babenko

Інтерв’ю з депутатом облради, командиром підрозділу Сил тероборони ЗСУ Андрієм Бабенко одразу після його приїзду на ротацію в Одесу.

24 лютого Росія розпочала повномасштабне військове вторгнення проти України, а вже наступного дня депутат Одеської обласної ради Андрій Бабенко разом з побратимами вступили до лав територіальної оборони. Разом зі своїми двома братами, Олексієм та Олександром, Андрій став боронити Україну на херсонському напрямку.

Журналісти видання ElitExpert поспілкувались із депутатом облради, командиром підрозділу Сил тероборони ЗСУ Андрієм Бабенко одразу після його приїзду на ротацію в Одесу.

Політик розповів про особисте ставлення до колег-зрадників із колишнього ОПЗЖ та Партії Шарія в Одеській обласній раді, відношення до Президента України та лідера його партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко. Про волонтерство, службу в теробороні, реалії фронту на передовій, втрату побратимів та зміну світогляду після повернення у тил.

До повномасштабного вторгнення більшість українців не вірили, що Росія може напасти. Які у вас були думки з цього приводу?

Росія — це ворог. І ми повинні були це зрозуміти ще з 2014 року. Це недобросовісний сусід, той сусід, який претендував і претендує на нашу незалежність і нашу землю, вбиває наших людей. Для мене було ще тоді зрозуміло, що рано чи пізно Росія піде ва-банк.

Питання в іншому — ми повинні були до цього готуватися, зміцнювати нашу обороноздатність та більше коштів виділяти на армію.

Чи була країна готовою до повномасштабного військового вторгнення росіян 24 лютого 2022 року, не дивлячись на те, що війна в Україні триває з 2014 року?

Моральний дух українського народу, його сила і міць завжди були готові. Особисто я впевнений у тому, що навіть керівництво нашої держави не до кінця розуміло, що весь народ України повстане боронити нашу землю. Завдяки нашим людям, історичному козацькому духу та усім, хто взяв до рук зброю — Україна вже перемогла Росію, і вони це чудово розуміють.

Путін дуже сильно помилився, коли пішов війною на Україну. І навіть незважаючи на те, що в нас на початку війни не було тієї зброї, яка була в Росії, тим паче в такій кількості та об’ємах. Ми вистояли та не зламались, а Росія отримала своє. І головна заслуга в цьому народу України, який об’єднав усіх: жінки, матусі, молоді хлопці та дівчата, навіть наші бабусі та дідусі — усі брали зброю в руки, щоб захищати свою землю. Це і є патріотизм, це і є наш незламний український дух.

Після початку війни, в Одесі містяни масово почали переходити на українську мову, стали більш виразними патріотами своєї країни. Чи не вважаєте ви, що завдяки Путіну, у нас народилася нова національна ідея, яка всіх об’єднала?

Якщо ми говоримо за простих людей, дійсно, їх погляди змінилися, і вони, можливо, стали більшими патріотами. Якщо ж говорити за політиків, то вони просто пристосувались. Такі, як Шкарівський і Князь в облраді… оця вся, я перепрошую, «шобла» просто «перевзулась». Саме вони і є тим «руським миром», що сидить в нашій облраді. Вони завжди пристосовуються там, де їм потрібно та зручно паразитують в Україні. І не дай Боже, змінився б ракурс, і Росія вигравала б цю війну — вони б уже з прапорами стояли і мітингували «росія – заходь». Цим людям немає віри та прощення. Вони не патріоти України, бо саме завдяки таким як Князі та Шкаровські, Росія і почала війну, бо була впевнена, що їх будуть зустрічати з квітами — та не вийшло.

Ті, хто кликав Росію, хто кричав «путін велікій побєдітєль» — такі самі злочинці, як і сам Путін.

На вашу думку, як сьогодні потрібно переналаштовувати політичну систему, адже такі зразники-народні обранці не мають вирішувати долю населення Одеської області та України в цілому?

Зараз ми з вами всі разом пишемо нову історію України для наших дітей. В новій історії повинно бути все по-новому. Патріоти повинні бути патріотами. Ті хто перефарбувався, повинні бути іншим «сортом». Я не розділяю людей, але їх так можна назвати. Для них лише питання часу, коли знову почнуть «флаги» піднімати і кричати «росія прийди».

Скільки загинуло наших воїнів? Скільки зосталося людей без домівок? Скільки загинуло наших малесеньких дітей, які навіть не зрозуміли, що таке життя?

ОПЗЖ, Партія Шарія – саме вони кликали в Україну «руський мир». Вони є злочинцями, і я не розумію, чому й досі вони не сидять за гратами. Але я знаю, що людський суд для них неминучий.

Закінчиться війна, ми переможемо Росію і я особисто займусь ними.

AndrIy Babenko

Тим не менш, вони й досі мають право голосу в Одеській обласній раді…

На превеликий жаль, це так. Але якщо ми хочемо бути європейською державою, то повинні все робити по закону. Ну нічого, я, хвала Богу, з фронту повернувся, тож в обласній раді багато чого зміниться, спостерігайте. Я вам навіть більше скажу, деякі спецслужби, можливо, з ОПЗЖшників й досі беруть якісь кошти для того, щоб таких, як я, притягнути до якоїсь кримінальної справи, за щось взяти, як кажуть – «на гачок». Ми з вами повинні чудово розуміти, що закінчиться війна, ми обов’язково переможемо і дійде час і до них.

Я впевнений, ми дійсно змінимо історію. Оскільки уряд за час війни мав зрозуміти, що український народ — це міць. З українським народом гратися взагалі не варто.

Ваші колеги, депутати Одеської міськради, на сесії у жовтні не прийняли рішення стосовно долі пам’ятника Катерини. Також було проведене соціальне опитування містян, результати якого показали, що більшість населення міста — ЗА демонтаж пам’ятника і його перенесення до музею. Яка ваша думка з цього приводу, де має знаходитись пам’ятник?

Одесити показали чітку позицію, що пам’ятник Катерині потрібно прибрати та перенести до музею. На мою думку, це правильно, оскільки все, що нас пов’язувало із Російською Федерацією, має бути знищене та прибране з нашого життя.

Росія напала на Україну. Принесла горе мільйонам людей, забрала тисячі життів, зруйнувала будинки та інфраструктуру, що ще потрібно для розуміння.

Одне діло військові — вони розуміють, що йдуть на війну, як розумів це я та мої побратими. Коли ми їхали на передову, добре усвідомлювали, що хтось може там залишитись, хтось може не повернутись додому або стати інвалідом. Але навіщо бомбити домівки мирних людей, які по суті ні в чому не винні? Інша справа, коли бомблять тих, хто кликав «руський мир», на мій погляд — вони заслужили це.

Бо виходить так, що ті, хто були патріотами України — всі на війні. А ті, хто кликав «руський мир» і побачив що це таке насправді – всі відсиджуються в тилу та вирішують свої питання.

Ось, до прикладу, депутат облради Князь — їздить на якісь ярмарки, щось розповідає… Чому це відбувається, він не має нікуди їздити. Навіть якщо відійдемо від політики — він, як людина, не заслуговує, щоб спілкуватися із людьми. Він кликав «руський мир», який вбиває наших громадян. Він входить в партію ОПЗЖ. А Шкарівський — за нього взагалі я мовчу. Поки я є депутатом Одеської обласної ради, я не дозволю, щоб він сидів у Президіумі. Я вам відкрито заявляю, я не допущу цього. Будуть скандали. І хай пишуть, що я неадекватна людина. Але він не є патріотом України, на мою думку. Він  — злочинець, як і Путін.

У мене загинув побратим. Я особисто служу в теробороні, і коли ми були на передовій, я сам декілька раз прощався з життям. Я ненавиджу цих людей, які звали «руський мир», цих політиків. І сподіваюсь, що вони хоч зараз щось переосмислять та підуть геть.

Яке ваше відношення до Президента України Володимира Зеленського? Чи змінилося воно після 24 лютого?

Так, відношення дійсно змінилось, Володимир Олександрович не кинув народ і залишився в Україні, що, на мій погляд, теж мотивувало людей брати зброю в руки і захищати свою землю.

До війни я не сприймав його як справжнього лідера, але зараз для мене він є таким, незважаючи на те, що я в іншій політсилі. Як військовозобов’язаний кажу, що президент Зеленський для мене зараз дійсно є лідером.

Кожен раз, коли з початку війни він виходив в ефіри, це мотивувало хлопців. І всі говорили, що в нього «стальні» не хочу казати що, самі розумієте (посміхається — ред).

Те, що біля президента багато непорядних людей, ми це чудово розуміємо, але якщо конкретно ми говоримо за Президента Зеленського, то я його поважаю.

AndrIy Babenko

В Одеській облраді ви є депутатом від партії «Батьківщина», лідером якої є Юлія Тимошенко. Навесні політикиня приїжджала до Роздільнянського району, від якого ви балотувалися. Також під час війни відвідувала ваш підрозділ та подарувала позашляховик. Як би ви охарактеризували її, як особистість і політика?

До неї в мене є повага, бо вона, як справжній лідер і жінка, не втекла за кордон, а залишилась в Україні з командою і не боїться приїжджати до хлопців на передову і допомагати.

Як політик, Юлія Тимошенко, на мою думку, дуже розумна та з великим досвідом. Звичайно, що вона не може взяти зброю в руки і піти на передову, але вона багато робить та допомагає в тилу.

Питання по автомобілю: він був переданий нашій військові частині. Коли ми повернулися на ротацію — він приїхав з нами, але війна не закінчилась і коли стане питання нам їхати знову на фронт, цей автомобіль поїде разом з нами. Він був переданий військовій частині, а не мені особисто.

Чому ви обрали для своєї політичної кар’єри саме партію «Батьківщина»?

Я вступив до лав партії, коли ще не було війни, три роки тому. «Батьківщина», на мою думку, проукраїнська партія, яка не має ніякого відношення до Росії, це точно не ОПЗЖ і не Шарій. Тоді я прийняв рішення, що саме ця партія мені ближче по душі.

Коли на початку війни ми отримали зброю і вступили в тероборону, у нас не було бойового розпорядження їхати на херсонський напрямок. Тому я займався допомогою жителям мого депутатського округу. Завдяки нашим румунським друзям, ми змогли привезти багато гуманітарної допомоги, яку надавали пенсіонерам, дітям із малозабезпечених сімей та усім, хто її потребував. Була позиція, що в мене, що в моєї команди – поки ми тут, ми повинні допомагати воїнам і всім тим, хто потребує нашої допомоги.

Коли прийшло бойове розпорядження їхати на передову — я та мої побратими зібрались і поїхали.

Ви є засновником охоронного підприємства «Самсон». Чи скоротили ви штат працівників з початком війни, чи поїхав хтось із ваших співробітників на війну?

Багато тих, хто зі мною пішли в тероборону, поїхали і на передову. Наприклад, всі мої заступники, які працювали в охоронній структурі, з початком війни вступили в тероборону, потім всі поїхали на передову.

Бійці «Самсон» також на передовій, там загинув мій побратим, Хлистун Сергій, коли був бій в Благодатному. Він був співробітником «Самсона», довірився мені і поїхав зі мною. На превеликий жаль, він загинув.

У вас є Благодійний Фонд «Надія Затишшя». Яке у нього фінансування і чим зараз займаються його волонтери?

Моя дружина — голова цього Благодійного Фонду. Допомагаємо жителям Одеської області, працюємо, продуктові набори роздаємо. Усім тим, хто потребує допомоги.

Як би ви оцінили вклад волонтерів під час війни?

Дякуючи волонтерам, нашим захисникам дійсно легше. Дуже багато допомагають — печиво, одяг, буржуйки. Волонтери — молодці. Не можу сказати за всіх, бо є псевдоволонтери, які пристосовуються, але загалом — вони багато роблять для армії та країни.

Навіть діти нам пекли печиво та передавали, писали нам листи, це дуже мотивує. Завдяки волонтерам сьогодні наша армія відчуває себе впевненіше.

На вашу думку, чого зараз більше у волонтерстві та благодійності — піару чи реальної роботи?

Я сам займався волонтерством. До направлення на передову, будучи тут, ми розвозили продуктові набори, інвалідні коляски, засоби гігієни та багато іншого. Люди часто писали, що я піарюсь, але я не розумію, чому я піарюся, якщо в мене є партнери з Румунії, які нам допомагають: румунські народні депутати, депутати Європарламенту. Допомагаючи нам, вони б хотіли бачити звіт, куди все поділось, тому я все і викладую все в своїх соцмережах.

І тут з’являються диванні експерти, які пишуть «ето піар». Так бери і ти піарся, бери ти допомагай!

Коли я поїхав на передову, було багато чуток «він поїхав на 2 тижні, пофоткається і повернеться». Але 95 днів з сектора нуль ми не виходили, ми з побратимами там були.

AndrIy Babenko

Будучи на фронті, коли був у частині і записував відео, деякі навіть писали, що ти там піаришся на передовій. Так приїдь і ти сюди попіарся. Це хворі люди, вважаю, на таке не потрібно звертати увагу.

Закінчиться війна, ми повинні будемо дати звіт, де хто був і чим займався — я його дам. Ми допомагали людям волонтерством, розвозили гуманітарку і люди бачили мою роботу. Прийшло бойове розпорядження — ми сіли з побратимами і поїхали. Не словами, а ділом.

Хто забезпечував ваш підрозділ тероборони необхідними речами?

Держава видала форму, дуже добре годувала. Якщо питання ставало по автомобілю, то друзі і побратими допомагали, щось самі купували. Зарплатню, хвала Богу, платять, тож з хлопцями багато чого купували.

Коли ви сформували свій підрозділ?

25 лютого ми всі вступили в тероборону, часу не було думати. 24 лютого ми їздили по Одесі, до начальника УВС, у військкомат, щоб нам видали зброю, оскільки ми розуміли, ми вступимо або в добровольче формування або в тероборону. В теробороні —  тоді не було ані контрактів, ані зарплатні — і всі вступили в тероборону.

Скільки бійців налічує ваш підрозділ?

В теробороні я командир взводу, в мене 28 бійців. 27 — Хлистун загинув. 27 бійців. А взагалі, коли ми набирали хлопців, то це рота — 92 чоловіка. Мої знайомі з Захарівки, Великої Михайлівки, Затишшя, де я був обраний депутатом Одеської обласної ради, всі пішли.

На початку війни, 24 лютого, у мене було десь 40 чоловік. Хлопці приїхали, питали, що далі робити: де зброю отримувати і все інше. Отак ми всі згуртувалися і вступили в тероборону.

Де була ваша дислокація?

Наша дислокація була в Захарівці, де кордон з Придністров’ям. Але паралельно, не забувайте, що я депутат облради, ніхто не забрав у мене ці повноваження, я повинен працювати з населенням. Потрібно розуміти, які проблеми є, вирішувати їх, допомагати людям. Служив в теробороні, а паралельно допомагав і працював з людьми.

В липні, якщо я не помиляюсь, було бойове розпорядження їхати на херсонський напрямок. Наш батальйон 181-й, та рота, в якій я служу, ми були першими, хто поїхав в напрямок Херсону.

На якій лінії фронту ви були і що там відбувалось?

Є сектор нуль, перша, друга лінія оборони, третя, п’ята… ми заїхали з побратимами в сектор нуль. Від нас ворог був 3,5-4 км, от ми стояли і вони поруч. До Снігурівки 9 км звідти, де ми були.

Завжди в бойовій готовності, оскільки кожного разу були прильоти. Задача була максимально закопались, викопати бліндажі і тримати оборону. А якщо була команда — намагатися наступати. Там зовсім інше життя.

Постійні прильоти, 200-ті, 300-ті. На війні світогляд взагалі змінюється, коли ти бачиш поранених, коли хлопці гинуть, все змінюється.

Що найстрашніше було для вас на війні?

Як зараз пам’ятаю, подзвонив мені командир роти, до якого ми були прикомандировані. Ми були в 63-й бригаді. Покійний командир роти, царство небесне, каже: «Андрію, (у мене переписка в телефоні є, я її зберіг на все життя) Андрію, я вирішую бойове завдання, дай мені 4-х своїх хлопців, досвідчених, толкових».

Я викликаю до себе командира відділення і кажу: «Візьми із собою трьох хлопців, ти головний, і давайте до командира роти». Це було увечері, може 20-та година. Повна бойова готовність і відправив. Ніч — хлопців нема. На ранок — їх теж нема. Зв’язок з ними відсутній. Ми розуміємо, що це зона «нуль», то зв’язку там взагалі нема, тільки через Старлінк, а якщо є зв’язок, то по раціям, і то, рації не у всіх секторах ловлять.

О 17 годині вечора дзвонить мені заступник командира роти і каже: «Андрій, потрібно 12 твоїх бійців, такий-то населений пункт, будемо заходити».  Я кажу: «Гаразд, але вже я їду особисто». «Ні, ти залишайся на секторі старшим», — каже командир. А я відповів: «Я бійців не відправлю, я їду з ними».

AndrIy Babenko

Ми поїхали з хлопцями, і коли ми зрозуміли, куди ми приїхали, у мене ще більше сивини додалося. Нас накривало з усіх сторін. Я запитую, куди ми їдемо, це вже можна казати, — в Благодатному був бій, туди заходили десантники. Мої хлопці з покійним командиром роти вели бій, а наше завдання була зайти в Благодатне і їх підкріпити.

Коли ми підійшли до Благодатного, то нас почали накривати танки, «бехи», міномети, арта. У них все гарно працює. І це тривало цілу ніч. Ми не могли зайти, бо нас накривали зі всіх сторін. А там волю емоціям взагалі не потрібно давати, якщо ти це зробиш, це мінус людське життя.

Неправильно став — відірвало ногу. Розтяжки. Це все працює. Там війна. Потрібно думати, робити дорозвідку, але буває що нема на це часу і потрібно вже діяти.

Я задав питання, а де мої чотири хлопці, яких я віддавав командиру роти. Кажуть: «Командир роти загинув. Він разом із твоїми хлопцями зайшов в будинок і там прямою наводкою дав танк. Ми не розуміємо, що з ними, їх ніде немає».

Тоді це стало для мене… знаєте, який би я не був міцний, у мене сльози на очах…

Перше питання, що мені говорити батькам, матусям, жінкам, якщо зі мною поїхали мої побратими і мінус 4 хлопця одразу. Таке відчуття було, що я втратив все. Я не розумів, як мені взагалі повертатися. Я не звертав уваги, що нас стабільно бомбили, прилітали касети.

Саме страшне — це танк. Від нього нема часу сховатися.

Але я розумів, що потрібно зібратися з думками, оскільки в моєму підрозділі хлопці на мене дивляться. І десь о 7-й ранку вийшов на зв’язок командир відділення. Він доповів, що їх доставили в тил, вони поранені, контузія, 300-ті. І на превеликий жаль, у нас є один 200-ий. Він залишився в Благодатному, помер від осколку – вівся бій і танк дав прямою наводкою. Я питаю хто це, кажуть — Сергій Хлистун, на честь якого ми нещодавно капличку відкрили.

Тоді я зрозумів, що таке людське життя і що таке, коли ти командир і відповідаєш за своїх підлеглих. Тут, в Одесі, коли ти начальник охорони, це зовсім інше.

Друге питання, коли ти там, то взагалі погляди змінюються. Ти дуже злий на тих, хто кликав «руський мир», на всіх цих росіян, ти їх просто ненавидиш. Ти ненавидиш Путіна, ненавидиш все те, що десь якось зв’язує із Росією.

Я впевнений, що це вже навіки залишиться. Моєму сину 7 років і він каже: «Папа, ми перемогли Росію? Ми обов’язково її переможемо. А я от хочу бити росіян», і це дитина, якій 7 років. 

В мене донька, їй 2 роки. Коли прильоти, вона бідна ховається під стіл. Це ж неправильно, щоб діти так жили, в таких умовах, наші малі діти.

Росія — це агресор, Росія — країна-терорист. Ми її будемо все життя ненавидіти. Хоча Росія говорила, що тут бандери, націоналісти. Вони вже самі зробили з нас націоналістів і всіх інших.

Ви маєте ще двох братів. Де вони зараз?

Один брат Олексій — він в Цунамі. І на превеликий жаль, він отримав поранення. Він лежить в лікарні вже більше місяця. А Олександр, середній брат, був зі мною. Всі три брати поїхали на передову в херсонський напрямок.

На фронті така братерська підтримка — вона вам допомагала чи навпаки — заважала?

Дуже хвилювався і розумів, що ще два брати на передовій. Мало того, мама перший час не знала навіть, що Олексій, старший брат, на передовій. Ми намагалися максимально від матері це приховати. Вона десь місяць добрий не знала, що він там.

Вона й так завжди телефонувала і плакала, завжди турбувалась «Діти вертайтесь вже додому. Чому другі діти вдома, а ви на війні?».

Коли вона дізналась, що й Льоша на війні, тоді їй морально було ще складніше. Коли він попав в госпіталь, вона не знала. Ми теж весь час намагалися приховати, бо він був у дуже важкому стані, були провали в пам’яті. Коли вже він почав потроху розмовляти, тоді ми їй сказали і вона приїхала до нього. 

Дуже важко коли всі три брата на передовій. Саша виконував бойові завдання і є результати, де постраждав від нього ворог. Теж хвилювався за нього, були прильоти по ньому. Він їздив ще далі в сектор, виконував задачі.

Олексій досі лежить в госпіталі, лікується. Кажуть, погано ходить, на одне око не бачить. Але я надіюсь, що все буде гаразд.

AndrIy Babenko

На вашу думку, чим відрізняється ворожа армія від нашої? Як би ви її охарактеризували?

За що вони воюють? (розводить руками — ред) самі не розуміють. Армія ворога — це мародери, бідні, жебраки. Вони дикуни. В них добре пропаганда працює. В мене таке відчуття, що в них мізків взагалі немає.

Українська армія — ми воюємо за свою Незалежність, за свою землю, за Батьківщину. І кожен патріот України, кожен, хто є захисником, він на передовій.

У нас є патріотизм. І питання не стоїть в зарплатні, питання взагалі ні в чому не стоїть. Ми зобов’язані захищати нашу державу, оскільки ворог напав на нас. Дві великі різниці є між нашою армією і російською: повірте, стільки було б техніки у нас і озброєння як у них, ми б вже напевно і Росію забрали. Приєднали її до України. В порівнянні з нашим патріотизмом — це небо і земля.

Чи не применшують деякі експерти заслуги української армії, висміюючи тактику військових РФ у веденні війни?

Для того, щоб щось говорити, потрібно поїхати на передову, побути там тижня 2-3, місяць. Зрозуміти та відчути. Не в тилу, де 5-та чи 6-та лінія оборони, а в секторі нуль чи в сірій зоні — там, де йдуть бої, де тебе накривають артою, коли ти не можеш визирнути з-під підвала чи з окопа. От туди треба їхати, і потім ти вже можеш щось казати. А сидіти в кабінеті і розповідати, що в них того нема чи того — це така маячня.

Ми будемо захищати нашу Україну до останньої краплі крові. Ми не дозволимо, щоб сюди зайшла Росія. Ми — українці, сильні, незламні і ми будемо самі в своїй державі розбиратися.

Якою ви бачите нашу Перемогу?

Те, що перемога буде за нами, це вже весь світ зрозумів. Як я її бачу? Я реаліст. Це залежить від того, наскільки надалі нам будуть допомагати наші західні партнери. Але я вам так скажу, якщо нам дадуть ще більше зброї, то перемога буде швидшою.

В Росії не хочуть йти воювати, а у нас черги стоять в військокмат. Так, є у нас чоловіки, які за кордон втекли. Ну нічого, ми — захисники, обов’язково їм на 8 Березня будемо дарувати квіти (сміється ред). Я таких не поважаю і кажу це відверто. Для мене це не патріоти України, вони — зрадники. Але якщо вони тут мали шкодити, то хай краще там сидять.

Я українець, я виріс тут. Я не розумію, як можна жити в іншій країні. Це моя Україна, це моя земля, тут мої батьки. Тому перемога обов’язково буде за нами.

Чи змінила війна ваше ставлення до життя, людей, сім’ї, бізнесу та політики?

Щодо політики — я й так був проукраїнський депутат. Я розумів, що Україна — це наша держава, що нам тут ніхто не потрібен. Партнери, так, потрібні. Але не такі, як Росія, тому що це недобросовісний сусід. Це — рейдер, це вбивця, це — терорист.

Коли ми повернулись додому, на ротацію, як дикарі були ( смієтьсяред). От ми їдемо і світло горить на вулиці, а для нас це «о, світло горить». Просто пішов і прийняв гарячий душ, військові це зрозуміють, це просто щастя. А коли ти ліг на білу постіль, ти взагалі цар.

Там ти у підвалах, окопах, болотах. Влітку, скажу чесно, блохи, миші. Зимою — миші, які лазять по тобі, гризуть речі, вночі не спиш, бо по подушці лазять. Прильоти. Сюди приїхав, тут все по-іншому. Я їду просто по вулиці і насолоджуюсь, дивлюся на людей, бачу посмішки. Я просто радію, що в мене є можливість зателефонувати мамі, поспілкуватись з нею. Ну от такі тонкощі.

Ти п’єш чай з лимоном і це добре. Коли ми з хлопцями могли виїхати і попити на заправці каву з молоком, то для нас це була велика радість.

На передовій таке відчуття, що ти стабільно десь на кладовищі. Кров. 200-ті, 300-ті. І там прожив день, увечері в підвалі сидиш чи в окопі і думаєш, слава Богу, що живий. Завтра почнеться інший день. І потрібно розуміти, що далі робити, які займати позиції, які будуть завдання та як їх виконувати.

Будемо воювати, скільки треба буде, щоб перемогти нашого ворога.

Коментарии

Последние

Найактуальніші новини та аналітичні матеріали, ексклюзивні інтерв'ю з елітою України та світу, аналіз політичних, економічних та суспільних процесів в країні та за кордоном.

Ми на мапі

Контакти

01011, м. Київ, вул. Рибальська, 2

Телефон: +38-093-928-22-37

Copyright © 2020. ELITEXPERT GROUP

To Top